якось-то жалібно на мене дивиться. — Охъ, сынку, сынку! каже: — який же ты вже старый ставъ та сивый, а колись бувъ чорнявенький та веселый…. Чи то вже й ты ставъ.... Десь і вербы ті забувъ, що колись-то шуміли надъ нами, якъ я тебе малого у тую школу проважала, та на все добре наставляла. Десь і рідну мову забувъ у чужій стороні!....
Такъ ні-жъ, не забувъ, нічого не забувъ, а такъ якось-то обдився трохи, якъ ото одбиваеться весною та літомъ птиця одъ своеі стаі, а в-осени зновъ пристае до стаі, щобъ укупі летіти до вирія. Такъ оце, бачъ, і моя думка підъ осінь до вирія забажала....
І все мині сниться, чи й просто ввижаіться давня давнина; се-бъ то я отъ про що.
Поіхали още мы, старі — Іеремія Галка та я (мы, бачъ, оце теперъ, якъ старі волы половіі, і безъ налигача усюды парою ходимо) — поіхали оце мы на великодне свято, у-ночі, до церкви, що бъ послухати, якъ отъ тамъ, бачъ, до Христа дочитуються, щобъ Христосъ зъ мертвыхъ воскресъ.
Тільки-жъ выбачайте, люде добрі: може вы думаете, що Іеремія Галка давно вже вмеръ і відъ того Галки зостались тільки «Творы» его, що выдавъ одинъ добродій у Одесі, та де-небудь у степу могила Галчина зъ вітромъ розмовляе. Такъ ні-жъ: вінъ, хвалити Бога, ще живесенькій. Попоневірявся, зъ неволі, по чужихъ краяхъ, та якъ і я-жъ, на лихо собі, одъ рідноі мовы трохи одбився, мовъ той листъ у-осени одъ рідного дерева вітромъ однесло.
Тільки вже-жъ і старый ставъ той Галка, такий ста-
