на молодыxъ, за те-бъ-то, що й імъ же-жъ, бачь, xочеться йти слідкомъ за батькомъ Іереміею.
Та ні-жъ бо, — вінъ не свариться: се вінъ такъ собі наздогадъ буряківъ....
А се ще хто такий старый вьйшовъ Христа шукати? — Э! та се-жъ той славетнй,ы «знаменитый», якъ тамъ кажутъ, математикъ. А я й его колись молодымъ знававъ. І оцего, що зъ нимъ размовляе, те-жъ знававъ, та не те що молодьмъ, а молоденькимъ. А вже й вінъ підтоптався трохи, і ему мудра сивизна деякими білыми прядочками позапліталась у бороду та й у голову. І отъ якъ живый вiнъ передо мною стоіть: у новенькому мундурчику зъ золотыми гудзиками та золотымъ гаптуваннямъ по синему комірчику. На бороді ще й пушиночки нема: таке молоде хлопья.
— А ну, Данько-хохолъ, продекламируй еще что-нибудь изъ Шевченка. Мнѣ ужасно нравится хохлацкій язикъ.
— А якоі тобі?
— Да мнѣ все нравится.
Эте! «нравицця». А теперъ, бачъ, черезъ тридцять літъ перестало «нравицця». Э! та хіба-жъ і я теперъ, черезь тридцять літь, такимъ же-жъ остався, якимъ тоді бувъ; — тоді якъ було, сидючи на лекціі у Устрялова і не слухаючи его, бо вінъ, покійничокъ, не тимъ будь помьянутый, часомъ читавъ по своему-жъ учебнику, — я було і блукаю думкою далеко-далеко, переплываю зъ козаками Чорне море, або слухаю якъ вербы шумлять надъ водою, та тутъ на лекціі і пишу свое перше тоді
