минаe та латочки та шматочки червоноі китайки до серця притуляе.
А вже коло его й орли посідали, і у головахъ, і у ногахъ, у вічі ему зазирають.
— Кишъ-кишъ, орли!—летіть одъ мене—я ще не вмеръ.
Подививсь ему у вічі орелъ — такі добрі очі, такъ жалібно та боязно на хижу птицю поглядають.
О, бодай тебе! — Жалко стало орлові козака молодого. Знявся орелъ и полинувъ геть-геть по-надъ степомъ широкимъ.
А що то таке у степу мpie, наче-бъ то живі баштани та макъ та васильки валкою йдуть на полудень.
Ні, то не живі баштани степомъ йдуть, а то козаки десь у походъ побрались. Онь-якъ корогви мотаються у повітрі, мовъ макъ горятъ підъ сонцемъ козацькі шапки, брязчать стремена та шаблі, пржуть коні.
А вже де козаки йдуть, тамъ бачъ і звіру й птиці буде що на поталу, і крові буде доволі й очей чорнихъ та синіхъ хочь про запасъ видирай изъ лобівъ козацькихъ та татарськихъ. Отъ и полинувь орелъ за козаками, а тамъ вже й другі сизокрильці веселимъ клекотомъ військо проважають.
Бути чомусь, бути!—Буде й потала — якъ не бути!
А онъ бачъ і орда мовъ та сарана степъ широкий вкрила. Виють невірні якъ собаки, алалакають.
Все ближче й ближче — зійшлись якъ дві хмари —
зступілісь — і грімъ і димъ мушкетний, і брязкотня заліза объ залізо, объ голови бриті... Иржуть коні, кричать забиті й поранені — крий Боже! — суще пекло...
