величною впертістю. Юнакові також лице палало. Він сказав усе, що накипіло на серці, дорікав, щодалі все голосніш. Він казав, що Анжеліка захоріла, казав, що вона вмирає, розповів, як, охоплений ніжністю, він хотів із нею тікати, як вона відмовилася йти з ним із твердістю та непорочністю святої. Хіба це не злочин — убити цю слухняну дитину, що не хотіла переступити батьківської волі? Вона могла мати самого Фелісьєна, його титул, його багатство і вона кричала „ні“, боролася, сама себе перемогла. А він її любив, він також хотів умерти разом із нею, він зневажав себе, що не страждає з нею одним стражданням. Невже батько матиме жорстокість хотіти, щоб вони обоє так нещасливо загинули? Ох! пиха своїм ім'ям, славою та грішми, впертість на своєму — яке це все може мати значіння, якщо він міг би двох людей щасливими зробити? Син благав, він ламав свої тремтячі руки, він ще молив, але вже загрожував. Та біскуп не наважився навіть розтулити вуста і тільки промовив одне всемогутнє, владне слово:
— Ніколи.
Тоді Фелісьєн спалахнув; він зірвався, забувши все на світі. Він заговорив за свою матір; це вона віджила у синові, щоб проголосити право кохання. Мабуть, батько не любив її, мабуть, він радів із її смерти, як він такий жорстокий до закоханих, до тих, що хотять жити! Але хай він заморожує своє серце требами та молитвами, однаково мати повернеться, вона вічно його переслідуватиме і катуватиме, бо він катував її дитину, єдину дитину від їхнього шлюбу. Вона жила, ця мати, вона хотіла жити в дітях дітей своїх, жити вічно. А батько знову вбивав її, відмовляючи її синові дати йому обрану наречену, ту, що мала продовжувати рід. Не можна одружитися з церквою, як уже одружився з жінкою. І в лице свого нерухомого батька, що наче зростав у жахливій мовчанці, син кинув слова обвинувачення в зраді та вбивстві.
Потім, розгублений, затремтівши всім тілом, він утік.
