селкою шовків та золота. Ґюбери посміхалися, вони гадали, що це від здоров'я. Що ближче було до вечора, то вона веселішала, аж співала, коли сходив місяць, і на певний час виходила на свій балькон. Цілу другу кватиру місяця тінь акуратно з'являлася щодня на побачення, вузька й мовчазна. А Анжеліка ще досі не знала від якої істоти лягає ця тінь. Може це була тільки тінь? Може якийсь святий зійшов з кольорового вікна? Може той янгол, що колись покохав святу Цецілію, любить уже її? Ця думка сповнювала її гордощами; їй було солодко, наче від ласки когось невидимого.
Але згодом її почала поривати нетерплячка; їй хотілося довідатися, хто це є? Знову почалося чекання.
Тепер повний місяць освітлював Маріїн Двір. Коли він дійшов до зеніту, можна було розглянути навіть тонке листя на вербі. Минуло дві ночі, а на третю, вийшовши на балькон, Анжеліка здригнулася. Там, унизу, стояв він і дивився на неї. Його тінь ховалася у нього під ногами і не було нікого, крім нього самого. Зате він був ясно освітлений. Наче вдень, вона бачила, що він молодий, років двадцяти, русявий, тонкий та високий. Він був подібний до святого Юрія, до Ісуса найсолодшого, з кучерявим волоссям, маленькою борідкою, прямим, трохи завеликим, носом, чорними очима. У нього був вигляд величний і ніжний. І вона його відразу пізнала: ніколи вона не бачила його іншого. Це був він, той, кого вона сподівалася. Чудо починалося, невидимий світ створив цього живого привида.
Він вийшов з невідомого, з тріпотіння речей, з таємничих голосів, з усього, що його оточувало, щоб її сили позбавити. Тепер вона бачила його на землі, за два кроки перед собою. Він з'явився так надприродно, чудо оточувало його, колихалося в озері місячного проміння. За ним був почет — святі мужі з Золотої Леґенди, розквітлі костури, святі жони, з чиїх ран текло молоко замість крови. Святі діви, перелітаючи над ними, затьмарили зорі.
