перечности став би з ним той, що відваживсяб твердити, що дитина перше чим до родини, належить до держави, та що держава має безоглядне право до її виховання. Не звертається уваги на це, що, аби бути горожанином держави, людина мусить наперед існувати, а існування не має вона від держави, але від родичів, як то мудро каже Лев XIII.: „Діти є чимсь з батька й неначеб розширенням батьківської особи і коли ми хотілиб висказатися стисло, не самі через себе, але через родинну спільноту, у якій були зроджені, входять у державний звязок і внім мають участь .
Тому, як каже в тій самій енцикліці Лев XIII.: „батьківська власть є цего рода, що держава не може її ані знищити, ані в себе втягнути, бо вона має той самий початок, що й саме людське життя“. Та з цего не випливає, щоби батьківське право до виховання було беззглядне, або деспотичне, бо воно підпорядковане неподільно останній ціли, а також природному й Божому законови, як каже тойже Лев XIII. в своїй другій незабутній енцикліці: „Про головні горожанські обовязки христіян“, де в скороченню представляє збір прав й обовязків родичів в такий спосіб: „Родичі мають право з природи виховувати тих, що їх зродили, з тим обовязком, щоби виховання й наука дітий були згідні з ціллю, задля якої з ласки Бога одержали потомство. Тому родичі повинні старатися й стреміти до того, щоби відперти всякий замах на свої права в тій матерії та щоби рішучо вибороти собі, щоби могли, як належить, виховувати свої діти по христіянськи, а особливо тримати їх здалека від тих шкіл, у яких криється для них небезпека пересякнення іддю безбожности“.
Добре треба собі усвідомити то, що виховний родинний обовязок обіймає не тільки релігійне й моральне виховання, але також фізичне й горожанське, передусім о скільки воно має звязок з релігією й моральністю.
в) Признане цивільним судівництвом
