Сторінка:Енцикліка про христіянське виховання молоді.pdf/12

г) хоронене Церквою.

Історія свідком, що особливо в новійших часах держава допускалася й допускається ломання прав, даних родині Творцем; а в повнім світлі доказує, як Церква їх стерегла й боронила. Найліпшим доказом того є це особливше довіря родин до церковних шкіл, як то Ми вже зазначили недавно в Нашім листі до Кардинала Секретара Стану. „А-що воно так, то родина відразу це спостерегла й від перших днів христіянства аж до наших днів, батьки й матері, навіть мало або цілком невіруючі, посилають і тисячами провадять своїх дітий до виховних заведень, які заложила й провадить Церква“.

А випливає це звідси, що батьківський інстинкт, що походить від Бога, звертається з довірям до Церкви, певний, що ту знайде охорону родинних прав і ту гармонію, яку Бог установив у порядку річий. Дійсно. Церква, хоч не перестає домагатися свойого права й пригадувати обовязок хрещення й христіянського виховання для дітий католицьких родичів, свідома свого загального Божого післанництва й обовязку, який тяжить на всіх людях приняти одиноку правдиву реліґію, прецінь так є заздрісна о ненарушимість природного права родини в ділянці виховання, що не годиться хрестити дітий невірних, хиба під певними услівями й застереженнями, ані також в якийнебудь спосіб рішати проти волі родичів про їх виховання, доки самі діти не будуть могли о собі рішати й добровільно приняти віру.

Звідси маємо два факти найбільшої ваги, як то Ми зазначили в згаданій бесіді: Церква, що дає в розпорядження родин свій учительський і виховний уряд — родини, що спішать, щоби з того скористати й віддають Церкві сотками й тисячами свої діти; і ті два факти пригадують й голосять велику правду, дуже важну в моральнім і суспільнім порядку. Вони голосять, що виховне післанництво передусім, надусе, в першій мірі належать до Церкви й родини, що належить до них з природного й Божого права, а тому з його нічо не дасться відняти, з під него ніхто не виломиться, його ніяке инше заступити не зможе.

До держави:

З того першенства виховного післанництва Церкви й родини, як це Ми бачили, пливуть найбільші користи для цілої суспільности, а не може вийти найменша шкода для дійсних, властивих державі прав до виховання горожан після Богом установленого порядку.

а) Відносно до загального добра:

Ті права має держава від самого Творця природи, не з титулу вітцівства, як Церква й родина, але завдяки авторитетови, який належиться її для піддержування дочасного, загального добра, яке є властивою її ціллю. В наслідок цего виховання не може належати до дер-