Записані нами вигадки можна роздїлити на шість частин: a) про руських,[1] b) про жидів, c) про циганів, d) про панів, e) про москалїв,[2] f) про птахів і зьвірів.
Всї вони разом политі веселим сьміхом, і скрізь тут чимало сатири. Однак в сатирі не можемо знайти нїякої злоби. Се не злий сьміх, а весела усьмішка, що з'являєть ся у матері або старших дїтий, як перед ними нешкодливо пустує мала дитина.
Під сим нїби веселим сьміхом ховаєть ся причіпка, чому старе й мале не від тих гроший, щоб послухати і аж береть ся за живіт та регочеть ся, як почне проказувати сї вигадки який-небудь Грицько або Омелько.
Скінчив оповідач. Дїтвора пореготала ся і знов весело собі граєть ся. Але подивіть ся на старих. Весела усьмішка де й дїла ся, і замість неї насупились брови. Чого воно так? Того, мабуть, що й під сим сьміхом заховані, як казав Гоголь, невідомі, незримі мирови сльози.
Невесело чоловікови: Випє він чарку, „вдарить о́б землю лихом-журбою“, веселить ся. Вийшов хміль, і зробило ся чоловікови на серцї ще гірше, ще сумнїйше. Те-ж саме можна вислїдкувати й тут. Поки оповідач приказував, поти слухачі були нїби пяні а від
