сорока снопів“. Не тямлять вони й того, коли добрі люди молотять гречку і оповідають своїм землякам, що вони „поєднали ся молотити гречиху Петровняго дня“.
Правдивість вимагає додати, що такі наріканя українського люду на росийських селян, яко нїкчемних хлїборобів, взяли ся, мабуть, з того, що народ наш не бачить перед собою справжнього росийського „пахаря“, котрий так само тяжко працює, як і наш хлїбороб і котрого чесна праця зробила ся сюжетом чудових поезий Кольцова і Некрасова. Руські знакомцї Українця все ремесники, найбільш малярі й майстрі. Народ сей, звістно, хлїборобства багато не тямить. Але як тепер на Вкраїнї у лїтку платять косарям по півтора а то й два карб. на день, то деякі з майстрів кидають і своє ремесло і йдуть туди, де можна, як їм здаєть ся, більш нагарбати гроший.
Роблять вони аби день до вечера, поки „хазяюшка наварить борщу у таком горшку, що як стане Іванька найстарший, чотирі аршини з четвертю, так і бородушки не видать“.
Через се, видиме дїло, трапляєть ся часто-густо так, що хазяїн після вечері просить руських, щоб вони не тільки „на другой год“, а й на другий день не прибували.
Тодї вже для них виходить дїло погане; треба „блукати і тиняти ся“, а тут ще не вміють собі й їсти наварити.
Треба йти до Шутя, щоб навчив, як кулїш варять. А той дивуєть ся, не йме віри, щоб такі вдалі люди, котрі збудують яку хоч церкву, не вміли наварити собі кулїшу, Думає: жартують, мабуть, та й годї! А чом же й менї з ними не пожартувати?… А, може, справдї не вміють? Треба запитати, нехай скажуть дїлом. „Хіба ви й сього не зпаєте?“ питає Шуть. — „Єсли-б знали, не спрашували-б“, була відповідь. Е, гадає собі Шуть, так се-ж бо вже така кумедия, що і всьому селові на неї не гріх подивитись.
Звернула на себе увагу і релїґійна сторона руських. Її дотикають ся оповіданя: „З подриґанієм“ і „Небольшая віна“. З першого погляду здаєть ся, що обидві сї вигадки не правдоподібні. Яким побитом народ наш може знати росийських попів? Та й де-ж такі попи, щоб у личаках правили службу та ще й приказували якусь нїсенїтницю? Де вони ті руські, котрі не тямлять, що воно таке: „Євангелия, чаша, кадилниця“.
Може се зовсїм не людська вигадка, а народ переняв її у „хахломанов і досужих панічей“, як величають деякі росийські письменики інтелїґентних Українців за те… що вони хотять бути людьми, а не московськими понихачами і мавпами.
