Що до народу, він подїлює казки на дві катеґориї: перша — „побрехеньки“ і друга — „колись була правда“. Саме слово казка народом розумієть ся, яко супротилежність слів: бувальщина, правда. Здавало ся б, що на такій підставі легко чинити подїл казок; але така думка була б помилкою. Під впливом християньства поганська мітолоґія, що колись вважала ся правдою, тепер повертаєть ся в казку, в „брехню“. З сеї „брехнї“ одна частина стає дитячим майном, друга-ж перетворюєть ся в „правду“ відповідно новому сьвітоглядови. Задля сїєї мети до поганських мотивів поволї примішують ся християнські, поганські імена також заступають ся християнськими і т. д. В сїм напрямі одні з казок, можна сказати, дійшли до краю, а иньші спинили ся на півдорозї.
Але се перетворюваннє поганської казки чинить ся не в одній місцевости: частїйш певна етноґрафічна ґрупа позичає від сусїдів уже готові християнські мотиви і продовжує дальше в тім-же напрямі, або-ж звертаєть ся до поганського первотвору, відповідно захованим забуткам поганської старовини.
Брак друкованого материялу для більшости поодиноких місцевостей не дозволяє вистежити, які стадиї перейшла та чи иньша казка в даній місцевости, і скільки в неї вложено самостійної творчости. А як кожна казка може й на-далї перероблювати ся і до того не скрізь однаково, то вона повинна бути зазначена в кожній даній місцевости, хоч би вона нїчого нового не давала в етноґрафічній лїтературі [кажу: нїчого зглядно, бо абсолютної тотожности тут не може бути]. В такім разї вона буде цїнним материялом для дальшої істориї народного сьвітогляду і народної творчости в даній місцевости.
Р. 1896, лютого 20.
