Сторінка:Етнографічний збірник Т.2.pdf/136

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Привизли́ її до-до́му. Ну, так і пориши́ли, як на охо́ті найшли́, так і посади́ть її в звіри́ниць. Взяли́ і посади́ли, і тоді́ хо́дять любува́ць ця таки́м дороги́м звірко́м. Проси́діла вона́ там із год. От царе́вич заду́мав жини́(ць) ця. Із’ї́здив бага́то госуда́рств, ну ни найшо́в кра́счої за свого́ звірка́, що сиди́ть в звірни́ці і поріши́в так, як уже він і до жини́тьби тро́хи влюби́всь, то взяв на ій і жини́всь.

І от прошло́ після жини́тьби його́ год. Вона́ забере́мініла і роди́ла си́на, і назва́ли Іва́ном. Тоді́ сказа́ла відкіля́ вона́, і сказа́ла, хто в не́ї ба́тько і ма́те, і де́ живу́ть. Царе́вич, нидо́вго ду́мавше, посла́в за попо́м свій екипа́ж, щоб привизти́ на христи́ни ба́тька і ма́тір своє́ї жі́нки. А піп, як був сирди́тий на свою́ дочку́, так сам пої́хав, а попаді́ ни пусти́в, і сказа́в там, шо вона́ болі́їть.

І от одгуля́ли христи́ни, і пішли́ всі гуля́ть. А піп тим вре́мям із гульні́ вирну́всь, і, як дочка́ його́ спа́ла, а повива́льня ба́бка де́-то пішла́, так він узя́в та того́ новорожде́нного хло́пця усього́ порі́зав на куски́ і но́жик той, що різав, вки́нув в карма́н свої́ дочці́, і отпра́вивсь туди́, де прогу́люю(ць) ця.

А ба́бка, як прийшла́, то й нароби́ла кри́ку. І на крик ізбі́глась уся́ ца́рская дво́рня, і із гульні́ усі́ повирта́лись і зроби́ли струс. І начали́ труси́ть усі́х, у кого́, мо́же, на́йдуть або-ж но́жик той, що рі́зало, або-ж другі́ які́ призна́ки. А піп сиді́в-сидів та тоді́ і ка́же: „Та ви, господа́, потрусі́ть ма́тірь пострада́вшого, бо і на не́ї наді́ї ма́ло, бо вона́ така́, що, мо́же, і сама́ це зроби́ла“. Тоді́ взяли́ і потруси́ли уже́ саму́ цари́цю, по указа́нію попа́. Коли та́к: у не́ї найшли́ і но́жик у крові́ в карма́ні.

І начали́ тоді́ суди́ть. Зобра́в ся ца́рскій сино́д. І осуди́ли прикува́ть порі́занного хло́пця, так як він іще́ грудни́й, то їй до гру́дей, і завизти́ в дріму́чі ліса́, де во́рон і ко́сти чолові́чискої ни занесе́, і там скува́ть їй ру́ки наза́д, зав’язать о́чі, і оста́вить одну́. Так усе́ і зроби́ли, як суд осуди́в.

От хо́дить вона́ оди́н год і дру́гий. Уже́ і повя́зка у не́ї на оча́х ізгнила́, і вона́ все і ба́чить, а доро́ги, куди́ ви́йти ни па́йдить. А дити́на прико́вана на груді́ у не́ї так так, як сього́дні зарі́зане. А бо́жий а́нгел ка́ждий день приліта́в і все корми́в її́.

І по́ке вона́ ходила, по́ке найшла́ доро́гу. Ди́ви(ць) ця, аж шо́-то нида́вно прої́хало, і гадючиня́, як ко́лисом пириї́хало, так воно́ і лижи́ть зада́влене. Вона́ тоді́ ста́ла і ди́ви(ць) ця та й ка́же: „Тож, ма́буть, і гадю́ці та́к жа́лко своє́ї дити́ни, як міні“. А в те вре́мя прилі́зла і стара́ гадю́ка, і принисла́ в ро́ті яки́й-то ли́стик та взяла́ та й поводи́ла тим ли́стиком по гадючиня́ті, і воно́ ожило́, стрюхну́лось та й полі́зло вслід за гадю́кую.