Тоді́ вона взяла́ і начала́ достава́ть той ли́стик, бро́шиний гадю́кую, і по́ке ла́зила, по́ке-таке той листик пійма́ла міз па́льці. І я́к-тіке пійма́ла той ли́стик між па́льці, так у неї око́ви із рук опа́ли. Вона́ тоді́ взяла́ поводи́ла тим ли́стиком по своєму прико́вануму до гру́дей, і с його́ окови опа́ли, і всі ра́ни зажили́. Вона́ ще́ поте́рла, так воно́ і ожило́, струхну́лось та й ка́же: „Ху, як я до́вго спав!“ А ма́те тим вре́менем росказа́ла, як він спав. І по́ке вила́ той стра́шний роска́з, поке начало́ смирка́ть. А воскре́сший за ті три часи́ роска́зу ви́ріс в два арши́ни і сказа́в: „Ну, нічо́го, ма́мо, тепе́р ни пропаде́м, а щоб ни опа́сно іти́, взяв та й ви́рвав пятилі́тню дуби́ну.
І пішли́ тоді́ вони́ тіє́ю доро́гою, по кото́рі вона́ іще́ із ним ме́ртвим ішла́. Коли ди́влять ся: огоньо́к блищи́ть. — „Ну, ході́м, ма́мо, туда́!“ Підійшли́ бли́жче, він і ка́же: „ну, пості́й, ма́мо, тут, а я піду́, узна́ю, хто́ воно тут живе́. Мо́же, це нидо́брі люди“. І пішов. Підхо́дить до вікна́, коли ди́ви(ць) ця в вікно́, аж там за столо́м сиди́ть п’ять змії́в, і ідять на столі́ чолові́ка, нида́вно зада́влиного та ще і бала́кають: „Ну оце вже одну́ дере́вню ви́їли, і оце́ послі́днього доїда́їм, а за́втра де́-ж ми во́зьмим на сні́даньня?“ А Іва́н як почу́в, що ще і на сні́даньгя ну́жно, розгорі́лось се́рце багати́рске, та так і влиті́в в ха́ту. А вони́ як поба́чили живо́го чолові́ка, та́к усі і засмія́лись: „А ми, ка́же, ті́лько що бала́кали, де во́зьмим на сні́даня, а він сам прійшо́в (!)!“ Розсе́рдив ся Іва́н ду́жче іще́. Як замахне́ тіє́ю, шо́ ви́рвав, дуби́ною, та́к усі́х і положи́в. Тоді́ забра́в їх, нидале́ко от ха́ти позари́вав в пісо́к, тоді пішо́в, приві́в ма́тір. „Ну́, ма́мо, сказа́в, оту́т бу́дим жить, по́ке я найду́ доро́гу для ви́ходу із ції́ пусти́ні“. А про змії́в нічо́го їй ни сказа́в. А як пиринучува́ли, так він на дру́гий день і пішо́в отшу́кувать доро́ги, шоб ви́бра(ць) ця із ції́ пусти́ні.
І от іде́ і іде́. Ви́йшов на поля́ну, ди́ви(ць) ця: стари́к-дід виде́ коня, і ка́же: „Здра́стуй, сла́вний богати́рь Іва́н, ру́сскій (!) царе́вич!“ А він йому́ і ка́же: „Почьому́ ви мене́ зна́їте, шо по і́мені назива́їте?“ — „Цього́ (ка́же) ни пита́й; а на́ тобі́ оцього́ коня́ і їдь ти пря́мо оціє́ю доро́гою: там тибе́ ожида́є свята́ Пя́тниця. І моли́сь Бо́гу і свято́му Микола́єві“. Аж тоді́ він узна́в, почому́ він його́ по і́мені назива́в: бо то був сам святи́й Микола́й.
І як сі́в він на коня́, так за оди́н миг улиті́в ти́сячі верст. Коли ди́ви(ць) ця, на доро́зі встріча́є його́ свята́ Пя́тниця; поблагослови́ла і сказа́ла: „На́ тобі, си́нку, оцю́ стрілу́ і лук і їдь, отби́й у ничи́стого свою́ нариче́ну жі́нку прикра́сну Анаста́сію. Вона вже три мі́сяці як нахо́ди(ць) ця (в) Ничи́стого на столі́тнім ду́бі, у гнізді́. І як ви́їдиш за оцю́ го́ру, так його́ бу́де і ви́дно; і як ста́ниш ти пригляда́(ць) ця, так
