Сторінка:Етнографічний збірник Т.2.pdf/138

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

там бу́де сиді́ть же́нщина, піджа́вше колі́на — так то вона́ бу́де сиді́ть, а він бу́де спать голово́ю на її колі́нах. Так ти ни доїз(д)жай в 100 саже́ней, і пуска́й стрілу́ в її́ колі́на, і як єсть попаде́ш його́ в го́лову.“

Так він і зроби́в, як йому́ свята́ Пя́тниця сказа́ла, і як пусти́в стрілу́, із ду́ба политі́ло таке́ чудо́вище, що аж зимля́ затрясла́сь. Він тоді́ під’ї́хав до того́ са́мого мі́ста, де нахо́дивсь дуб, ничи́стого на огні спали́в, а прикра́сну Анаста́сію взяв с собо́ю. І заї́хав, взяв свою́ ма́тір і пої́хав в своє́ ца́рство, і с Анаста́сіею повінча́в ся, і зада́в таки́й пир, що на сва́дьбі гуля́в весь мир. А царскій (!) сино́д уже́ його́ ни призна́в за си́на, потому́ що ния́ких прав у йо́го на то ни було́. Ну, гово́рять на́ші діди́ і пра́діди, що як уме́р царь, а він як воя́ка був до́брий, а після царя́ ро́ду ния́кого ни оста́лось, то його́ ви́брали в царі́, так шо Бо́г-таке ни оста́вив його́ биз награ́ди і по́мощі своє́ї за пиринисе́ні їм му́ки.

(Катеринодар. 1894. Записав козак станицї Азовської Темрюцького оддїлу, Іван Симонович Нестоцький, 25 лїт).


14. Салдат і мертвяки.

У нас, у Па́влівській станиці, салда́т є, роска́зує, як він ходе христо́сувать ця з миртвяка́ми. „Набиру́, ка́же, бага́то писано́к у кише́ню, та я́к ото дочита́ють ця до Христа́, я й піду́ на кла́довище, і поросклада́ю ті крашанки́ по могилка́х. Тоді́ говорю́: Христо́с воскре́с! Коли впе́рве скажу́ — вони мовча́ть, і вдру́ге скажу́ — мовча́ть, а як в-тре́тє скажу́: Христо́с воскре́с! так на́че вітере́ць поду́є мимо те́бе: Во ї́стину воскре́с!“ Тоді́ він знов пі́де до ву́трині. Як посвя́тять паски́, він оддає́ па́ску жі́нці, щоб до до́му однисла́, а сам знов іде́ на кла́довище: так, ка́же, вже нима́ тих крашано́к. Він іще роска́зує, як псалти́р чита́в над мертвяко́м. Ішо́в він с слу́жби, прийшо́в у одну́ хати́ну, попроси́в ся ночува́ть, а там миртвя́к лижи́ть. Жі́нка попроха́ла його́ почита́ть псалти́р. Став він чита́ть, а жі́нка ви́йшла с ха́ти, пішла́ на хуті́р (нидале́ко був од циї́ ха́ти). Чита́в він, чита́в, коли зи́рк у го́ру, аж там коло сво́лока стили́на зі́рвана. Він за́раз догада́в ся, що це калду́н (чи як їх там назива́ють). Він до двире́й, хотї́в утікти́, коли две́рі з-надво́ру підпе́рті. Що́ тут роби́ть? пі́куди ви́лізти! Він поду́мав-був кочирго́ю одбива́ть ця од миртвяка́, як уста́не; так од йоѓо кочирго́ю ни одо́бєсь ся. Він то́ді сів коло поро́га, закури́в лю́льку, аж сві́ту бо́жого ни ви́дно, а в рука́х псалти́р диржи́ть. Коли ди́вить ця: встає́ той миртвя́к та до йо́го та як ухва́те його́ за по́лу — так і одшматува́в усю́ по́лу. А той салда́т як