на́дцять ву́лиць соба́ки ви́здихають. Та подарува́ли коби́лу таку́, що як ска́жиш: но! так і ї́де, а як: тпру! так за́раз і ста́не; та од села́ до села́ доро́гу зна́є і до ко́жного дво́ру та все й повирта́є; а як положи́ть на пово́зку двана́дцять мішкі́в поро́жніх, так ще з гори́ й бі́гти ме. Та дали́ ще то́рбу з двана́дцятю пирогоро́дками: на бо́рошно і на ви́борошно, на пшоно́, на ви́пшоно, на са́ло, на ви́сало, на хліб, на ви́хліб, на сіль, ви́сіль.
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).
— Здоро́в, Іса́ю! — Чайо́к шука́ю! — Чи ще жив — здоро́в? — Та вже че́твиро найшо́в! — А чи благополу́чна жі́нка та ді́тки? — А чорт їх пійма́ підлі́тків! — Тю, дурни́й! Чи вас бага́то таки́х дуракі́в? — Та чоти́рі ді́жки ма́ти наскрибла́!
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).
Іде раз коза́к вола́ми по сі́но. Його́ наганя́ други́й кі́ньми. Порівня́лись та й завели́ таку́ бала́чку. — Здоро́в, ку́ме! — Хто? Я? — Е (= еге)! — Здоро́в! — Де ти, ку́ме, ї́диш? — Хто? Я? — Е! — По сі́но! — Де ти, ку́ме, живе́ш? — Хто? Я? — Е! — Біля рі́чки! — Проща́й, ку́ме! — Хто? Я? — Е! — Проща́й!
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).
Як була́ у ме́не жі́нка покі́йниця Хі́вря (ца́рство їй небе́сне!), то було́ як напиче́ хлі́ба, то я як ї́ду коси́ть та зайду́ до крини́ці, та вки́ну його́ в крини́цю, то він так на дно і ся́де. То я до обі́да покосю́сь та прийду́ до крини́ці, ви́тягну його́, так він са́ме розмо́кне: так ся́дим і пообідаїм с сі́лью (!) до́бре. А як оцю́ стирвя́ку Хи́мку взяв (хай їй гикне́(ць) ця, як соба́ка с ти́ну вірве́(ць) ця !), так вона́ як спиче́, так таке́: диви́(ць) ця здоро́ве, а во́зьмиш в жме́ню та зда́виш, так на один ковто́к нима́; а пу́стиш — воно́ уп'я́ть надме́(ць) ця; а в крини́цю вки́ниш, так воно́ во́зьме — низабаро́м і роспливе́(ць) ця.
(Катеринодар. 1894. Записав І. С. Нестоцький).
