Сторінка:Животко Аркадій. Подонь (Українська Вороніжчина в культурному житті України) (1943).pdf/14

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Порівнюючи проект проф. Л. Шрамченка з проектом Центральної Ради, можемо помітити в основі їх погодження щодо цілої території, яка обіймає собою суцільно-українську частину теперішньої (і попередньої) Воронізької губернії. Відміна полягає поперше у включенню до цього краю частини Бобровського повіту, виділену у Бутурлинівський повіт та частини Новохоперського повіту, а подруге у перенесенні Валуйського повіту до Харківщини та залишенні частини Старобільського повіту за Харківщиною.

В цілому, за проектом проф. Л. Шрамченка, край цей набирає характеру найгустіше заселеної українським народом території, що доходить до 90%. На теперішній час, за обчисленням його ж, нараховується коло 1.200.000 люду (точніше — 1.198.000).[1]

 

  1. Проф. С. Шелухин у своїй праці «Україна» каже, що «Україна ніколи до р. Дону не доходила, за виключкою гирла його. І тепер етнографічний кордон України далеко не доходить до р. Дону. Донщина й донські козаки ніколи Україною й українськими не вважалися і не називалися». («Україна», Прага. 1936/7, стор. 25.).
    Таке твердження не зовсім відповідає дійсному становищу. Вже з зазначеного нами етнографічного кордону бачимо, що в одній своїй частині йде він по р. Дону (див. Ліски та ін.), а сама суцільно-українська територія цього краю, названого Центральною Радою — «Подоням» (за р. Доном), тісно межує з властивою Донщиною. Щодо останньої, то є загально відомо, що тільки т. з. Верхові донські козаки не є українцями. Донці — середньої частини мають вже чималу примішку українського, а у Низових Донських козаків, як за-

13