Побіч історично-географічних даних заселення, як також статистичних даних населення краю, виступають виразні ознаки його національно-культурної єдности з українським народом в цілому, що заховалися протягом 300 років. Полягають вони в побуті, мові та суспільних проявах національної індивідуальности.
Вже при першому погляді на Подонь при переході етнографічної межі української Вороніжчини з російською етнографічною територією, вражає різка зміна краєвиду, де замісць російського села розляглися слободи, що тонуть у зелені садків. Та й не тільки слободи. Досить поглянути на те чи інше місто. Виглядають вони мов більші сади, в яких розкидано будинки, і тільки центри їх мають дійсно міський характер.
У слободах Подоня, звичайно, обістя коло хати ширше. Складається в першу чергу з подвірря, навколо котрого розміщено повітки, стайні, комори, далі город із клунею. Хати, звичайно, стоять на віддалі одна від другої. Коло хати позаду — садок, а перед хатою
значує Семенов, «Великорусский елемент» — цілком подавлений «малорусским». До того ще треба додати, що, крім української мови, підтвердження цього можна бачити з одного боку в самих прізвищах («Запорожець» та ін.), а з другого — в українських звичаях, що до останніх часів там заховалися.
