Сторінка:Животко А. „Не забудьте спомянути“ (1925).pdf/15

„КАМЕНЯРІ“.

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна та пуста і дика площина,
І я, прикований ланцем залізним стою
Під височенною, ґранитною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.

У кожного чоло життя і жаль порили,
І в оці кожного горить любови жар,
І руки в кожного ланці, мов гадь обвили,
І плечі кожного до долу похилились,
Бо давить всіх один якийсь страшний тягар.

І в кожного в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам з гори, як грім гремить:
„Лупайте сю скалу! Нехай ні жар ні холод,
Не спинить вас! Зносіть і труд і спрагу й голод,
Бо вам призначено скалу оцю розбить“.

І всі ми, як один, підняли в гору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз-по-раз гримали о камяне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук крівавий,
Так наші молоти греміли раз-у-раз;
І пядь за пядею ми землю здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні памяти в людей за сей крівавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми пробєм її та вирівняєм всюди,
Як наші кости тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не багатирі,
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лише каменярі.