І всі ми вірили, що своїми руками
Розібємо скалу, роздробимо ґранит;
Що кровю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець, і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги гнівнії та сердиті
І нас і намір наш і діло те клянуть.
Ми знали це, і внас не раз душа боліла
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.
Оттак ми всі йдемо в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі
І щастя всіх прийде по наших аж кістках“.
Ів. Франко
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Животко А. „Не забудьте спомянути“ (1925).pdf/16}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
