|
Димами жертв, гуде пезнів[1]) співом
І гомоном риданя Тим то я
Не ждучи на післанців, щоб від них
Почути вість, виxoджy сам до вас,
Я, многославний владарь ваш Едіп.
Скажи міні, старенький — бо тобі
Ялось за них держати річ, — що тута
Вас привело? Бажаня чи турботи?
У всьому рад я вам допомогти,
Бож мусів би я буть хіба без серця,
Колиб таке умильнеє благанє
Не зрушило мойого спвічутя.
Жрець
Едіше, зверхнику мойого краю і
Всілякого віку народ ось тут
Обляг твій вівтарь. Ті до смілих летів
Ще не оперились, а сих вже літ
Вага зігнула. Се жерці, — я Зевсів.
А онде цвіт молодіжі добірний.
А прочий люд, гильками умаєний,
Заляг всю площу перед обома
Святинями: Атени й Феба чесним
Пророцьким огнищем. Бо город наш ,
Сам бачиш, важко бєсь у лютім вирі,
Не може виринути головою
З бурхаючих потопів — з пащі смерти.
Посуха нищить у земнóму лоні,
Все, що посієм, в зароді самім ;
Худоба наша гине, навіть діти
Невроджені у лоні матерів І
Тай найлютійший ворог, бог зарази
Огненний, пагубний гуля по місті,
Дім Кадма[2]) робить пусткою глухою
І темний Ад наповнює риданем.
Тому-ж мп, шане, обляглш твій вівтарь,
Я й діти ті, вважаючи тебе
Хоч і богам не рівним, та все ж висшим
Ніж прочшй люд, задля твоіх чудесних
Пригод, в котрих боги тебе вели.
Бож ти, заледво в город сей прибувши,
Нас увільнив від датків тій страшливій
|
