Сторінка:Журнал «Архіви України». Випуск 1-3 (249). 2002.pdf/25

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

30-х роках ХХ ст. і втрачена традиція; 2) майже сімдесятилітня доктринальна і методологічна ортодоксальність, зумовлена панівною ідеологією. Ці дві складові й визначили, на мій погляд, ту ситуацію, коли (перефразовуючи влучний вислів Олексія Толочка) українську історію права оминали всі найважливіші події та явища, які протягом останнього часу формували і визначали її обличчя як наукової дисципліни.

Дозволю собі маленький екскурс у минуле української історичноправової науки, початки якої як галузі юриспруденції пов'язані з Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів, заснованою 1843 р. при Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора Київським центральним архівом (1852), юридичним (1835) та історико-філологічним (1834) факультетами університету св. Володимира, а розвиток – з профільними Комісіями ВУАН (1919).

Насамперед, нас цікавлять інституційні та особисті пов'язання, наступництво і спадкоємність у процесі формування традиції дослідження історії українського права та введення в обіг величезних джерельних масивів протягом другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. Я маю на увазі постаті київських професорів, співробітників Київського центрального архіву (КЦА), Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (ТКРДА) та ВУАН – представників кількох наукових поколінь: Г. Даниловича, М. Іванишева, М. Володимирського-Буданова, В. Антоновича, В. Іконникова, Ф. Леонтовича, І. Каманіна, О. Левицького, М. Ясинського, М. Максимейка, О. Малиновського, Г. Демченка, М. Грушевського, Ф. Тарановського, М. Василенка, М. Слабченка, М. Товстоліса, С. Борисенка, І. Черкаського. Цей список можна продовжувати. Отже, з одного боку, ці люди – одне покоління за іншим – мали майже 80 років безперервного, повноцінного, практично повсякденного наукового спілкування, виявленого у взаєминах “професор – учень”. М. Іванишев був професором М. Володимирського-Буданова та Ф. Леонтовича, учнями яких згодом стали М. Ясинський, М. Максимейко, О. Малиновський, Г. Демченко, Ф. Тарановський. За цим поколінням, згодом академіків та членів-кореспондентів ВУАН, іде наступне (але, на жаль, останнє) – вже згадані М. Товстоліс, С. Борисенок, І. Черкаський та інші.

З другого боку, бачимо інституційні пов'язання: КЦА, базою якого став документальний масив (важливо зазначити – переважно актовий), зібраний Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів, був підпорядкований Університету. І тут простежуються цінні для нас особисті пов'язання й зацікавлення, але уже в іншій площині – едиційній. М. Іванишев – професор, декан юридичного факультету і згодом ректор Університету, одночасно є одним із засновників ТКРДА та головним редактором багатьох її видань (зокрема, під його наглядом вийшли майже всі томи Архива Юго-Западной России); В. Антонович та М. Володимирський-Буданов – також професори, і також головні редактори ТКРДА (наступники Іванишева, один за другим); В. Іконников – професор, голова Київської археографічної комісії, головний редактор Университетских известий (усі четверо так чи інакше пов'язані з Істо-