Із здобуттям Україною незалежності в низці багатьох нагальних завдань становлення та розвитку національної архівної служби не останнє місце посіла проблема поповнення галузі висококваліфікованими кадрами. За радянських часів загальновизнаним центром, всесоюзною “кузнею” підготовки фахівців архівної справи, у тому числі й для УРСР, був Московський історико-архівний інститут. Серед українських вищих навчальних закладів до 1991 р. таку підготовку здійснював тільки Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка, на історичному факультеті якого 1944 р. було відкрито кафедру архівознавства.
В останнє десятиліття вирішення проблеми навчання архівних спеціалістів в Україні включало два взаємопов'язані вектори: 1) організація повноцінної професійної архівної освіти; 2) забезпечення адекватного новим вимогам рівня фахової підготовки архівістів. Їхня реалізація теоретично передбачала або орієнтацію до перенесення на український ґрунт уже усталених існуючих зразків, або їх творчий розвиток і створення власної сучасної моделі архівної освіти. Зрозуміло, що у складних умовах початкового етапу розбудови української архівної системи в 1991–1993 рр. “наполеонівських” планів не ухвалювали, намагаючись діяти “за обставинами”. Та час настійно вимагав звернення до освітянського питання.
Для розв'язання першочергових завдань, пов'язаних із кадровим потенціалом галузі, об'єднали зусилля організатори архівної служби, архівісти-практики, викладачі архівознавчих кафедр українських вузів, учені1. На жаль, сьогодні ще передчасно говорити про суттєві успіхи2, хоча напрацьоване, безумовно, є позитивним для подальшої роботи. Аналізуючи накопичений досвід, видається доцільним розгляд таких акумулятивних, на наш погляд, проблем професійної архівної освіти, як її моделі, імідж та перспективи. Актуалізує їх і постійна увага з боку міжнародної архівної спільноти (не тільки викладачів): нові тенденції фахового навчання активно обговорюються майже на всіх міжнародних зібраннях архівістів, що відбуваються останнім часом3. І актуальність ця – не надумана, не “штучна”. Згодні ми визнавати це, чи – ні, але зміни, які відбулися в суспільстві на зламі ХХ– ХХІ ст., зокрема його стрімка інформатизація (поява й блискавичне поширення Інтернету, електронних документів), впливають і на архівну справу, модернізуючи її. Тож архівна служба для вирішення нових завдань конче вимагатиме (та й уже вимагає) нових спеціалістів, що, в свою чергу, диктує необхідність удосконалення (докорінних змін?) у професійній архівній освіті. Деякі міркування з цього приводу пропонуємо увазі читача. © Н. В. Маковська, 2002
