Грузинські місця пам'яті Одеси та інших місцевостей Південної України: виникнення, історія, легенда
фронту по Дніпру в цьому районі стабілізувалася до березня 1944 р. Г. Шенгелія придумав план подвійного форсування Дніпра – відволікаючий і основний. У ніч на 13 березня 1944 р. одна із стрілецьких рот батальйону приступила до демонстраційного форсування Дніпра прямо навпроти Херсону. Але бійці роти перевиконали завдання – вони захопили острів Мало-Потьомкінський, на західному березі хутір П’ятихатки і увірвалися на околицю Херсону. З іншим складом батальйону Г. Шенгелія форсував Дніпро південніше Херсона в районі сіл Кузьменко та Глинище. Г. Шенгелія особисто повів своїх бійців вглиб ворожої оборони, вибив супротивника з укріпленого рубежу, забезпечивщи переправу іншим підрозділам полку. 28 березня 1944 р. батальйон майора Г. Шенгелія брав участь у боях на південних околицях Миколаєва, у складі 5-ї ударної армії з боями дійшов до Одеси, беручи участь у вуличних боях. За мужність і героїзм, проявлені під час боїв за визволення Півдня України, Г. Шенгелія 3 червня 1944 р. присвоєно звання Героя Радянського Союзу.1967 р. йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Херсон».
Правда, нових «грузинських вулиць» довелося чекати довго. У квітні 2001 р. сесія Іллічівської міськради прийняла рішення увічнити пам’ять першого начальника Іллічівського морського порту В. Хантадзе, присвоївши його ім’я вулиці міста, що раніше називалась Будівельна. У лютому 2013 р. за рішенням Одеської міськради провулок Цегельний в Приморському районі був перейменований у провулок Каркашадзе на честь заслуженого будівельника України Гіві Каркашадзе.
Найбільш очевидним місцем пам’яті є некрополі і часто встановлені на них пам’ятники. Ці грузинські місця пам’яті майже не збереглися, хоча ХІХ і особливо початок ХХ ст. дали приклади не тільки існування таких місць, а й прагнення грузинів надати їм символічне, націєтворче значення. Відомо, що на надмогильному пам’ятнику З. Херхеулідзе в Керчі було накреслено «Незабутній для Керчі». Конкретних відомостей про долю цього пам’ятника немає, але зрозуміло, що він був знищений в числі інших при знесенні старого цвинтаря в Сімферополі в радянський період. На І-у кладовищі Одеси був похований у 1862 р. «звільнений від турецького невільництва син убитого турками жителя Озургетського повіту» Максим Абрамович Ломадзе (помер 13 березня 1862 р. на 13 році житття)[1]. Могила існувала до ліквідації кладовища у 1930-х рр.
Після смерті одеського хіміка А. Клдіашвілі, загиблого в Одесі у 1905 р. від рук російських чорносотенців, професори, викладачі та студенти Новоросійського університету прийняли безпрецендентне рішення поховати героя у дворі університету, але на прохання матері тіло упокоїли у рідній землі. 12 листопада 1905 р. члени академічного союзу Новоросійського університету запропонували Раді професорів увічнити пам’ять А. Клдіашвілі та інших убитих під час погрому студентів. Зокрема, його колишні колеги пропонували встановити пам’ятник-бюст А. Клдіашвілі у дворі університету біля хімічної лабораторії[2].
Після смерті іншго хіміка, професора Новоросійського університету В.М. Петріашвілі до Товариства поширення освіти серед грузинів надійшли пожертви на заснування школи ім. В. Петріашвілі або інше увічнення його пам’яті: від П. Меликишвили та Я. Бардаха – 100 руб., А. Медведєва – 25, Н. Зелінського – 50, князя Тавгерідзе Н.– 25 руб, від дворянських зборів Тифліської губернії – 110 руб., від мешканців Сухумі – 70 руб.[3]. Але ці плани не були реалізовані. Вдалося лише за проханням викладачів фізико-математичного факультету повісити портрет покійного грузинського хіміка у приміщенні Новоросійського університету[4]. Символічним був акт поховання, цинкову труну опустили у склеп та заклали до верху камінням. Все було влаштовано так, щоб труну можна було в будь-який момент вийняти і відправити на Батьківщину, так як вже незабаром після звістки про смерть В. Петріашвілі до влади з цим проханням стали звертатися представники грузинської громадськості. Зокрема про це просила Кутаїська міська управа відзначаючи, що життя покійного є прикладом служіння Батьківщині. Про це ж просило Тифліське товариство грамотності, з’їзд марганцепромисловців в Грузії, правління Михайлівського дворянського земельного банку в Кутаїсі. У листі до Катерини Петріашвілі її знайомий висловлював радість тим, що «кавказці вміють любити своїх синів Кавказу і цінують їх»[5]. Однак, уряд так і не дозволив поховати професора в Грузії.
123
