УДК 94 (477.7) "17/19“
Олександр Тригуб (м. Миколаїв)
У статті показано важливу роль монастирського господарства в економічному житті Південної України кінця XVIII – початку XX ст. (на матеріалах монастирів Херсонської єпархії). Вказуються шляхи досягнення добробуту православних монастирів, показники їхнього господарювання на різних етапах розвитку.
Ключові слова: монастирське господарство, Південь України, Херсонська єпархія.
Господарсько-економічна діяльність завжди займала одне з першочергових положень у загальному контексті діяльності православної церкви. На землях, що належали їй, церква вела своє господарство силами ченців, залежних людей і кріпаків. Головною господарчою ланкою у системі церковних установ були монастирі. Саме вони зосередили у собі переважну більшість земельних володінь і кріпаків. З їхніх керівників призначалися вищі церковні ієрархи: єпископи, архієпископи, митрополити, що стояли на чолі територіальних управлінь (єпархій, митрополій), що називалися «кафедрами» або «домами», в яких були свої володіння. Оскільки господарство у них вели теж ченці, ці архієрейські доми можуть бути прирівняні до монастирів. Іншими господарчими одиницями були церкви; найбільші з них, собори, за розмірами своїх володінь не поступалися дрібним, а іноді і значним монастирям, але загальна кількість землі й об’єми виробництва у церков та архієрейських будинків не йшло ні в яке порівняння з монастирськими. Тому в центрі нашої уваги будуть саме монастирі.
До недавнього часу економічна діяльність монастирів оцінювалася переважно з негативної сторони. Радянські дослідники, визнаючи їх культурно-освітній внесок у період феодалізму, стверджують, що згодом обителі перетворилися в найбільших експлуататорив у самодержавній Росії, які лише завдяки зиску, а не грамотному веденню господарської діяльності, заробляли свої багатства. У XVIII-XIX ст. монастирі втрачають своє значення як культурні центри, та перетворюються на центри розпусти та пияцтва [[1]]. Спробуємо ж розглянути господарсько-економічну діяльність православних монастирів та архієрейських будинків на території Херсонської єпархії (до уваги береться територія станом на 1860 р. – О.Т.). Монастирі були різними. У період раннього та розвиненого феодалізму були монастирі келліотські і гуртожитні. У перших не велося загального господарства, землевласники, що вступали до братії, віддавали у вигляді внеску частину своєї землі (або всю), але зберігали право розпоряджатися нею. Келліотські монастирі становили більшість до середини XIV ст., коли починається швидке виникнення гуртожитних монастирів, що мали загальне господарство та були справжніми феодальними землевласниками-вотчинниками. Монастирі були чоловічими та жіночими, самостійними та приписними, тобто підпорядкованими іншому монастирю. Найбільш значні самостійні монастирі підпорядковувалися безпосередньо голові церкви – патріарху, а згодом – вищому органу керування церквою – Синоду (такі монастирі називалися «ставропігіальними», а найбільші – «лаврами»). Невеликі монастирі, що виникли у віддаленні від міст, іменувалися «пустелями». Найдрібнішими монастирями були скити, кіновії, пізніше з’явилися жіночі общини; з часом вони одержували статус монастиря. Майже всі вони мали земельні володіння, а більшість до секуляризації 1764 р. – кріпаків і залежних людей (на Україні секуляризацію було проведено у 1786 році, результаті чого багато монастирів було ліквідовано).
178
- ↑ Буркин Н. Монастыри в России, их эксплуататорская и контрреволюционная роль. — М.: «Безбожник», 1931; Зыбковец В.Ф. Национализация монастырских имуществ в Советской России (1917-1924). — М.:Наука,1975; Прошин Г. Правда о православных монастырях // Атеистические чтения. Сборник. — М.:Политиздат 1989. — С. 327-337 та інші.
