Монастирі Південної України у господарсько-економічному житті краю (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)
Ліквідація супроводжувалася поділом решти монастирів на класи у відповідності з введеними штатами. На Україні було ліквідовано 29 (9)* монастирів з 85 (20), або 34%, залишилося 56 (11) [[1]].
У новоутвореній у 1775 р. Слов’янській і Херсонський єпархії, куди увійшов увесь південь України, було 3 монастирі: Полтавський Хрестовоздвиженський, Сокільський і Нефорощенський (два останні ліквідовані у 1786 р.) Але треба відмітити, що при секуляризації була відібрана не вся земля. Монастирі пристосувалися до нових умов та й уряд йшов їм назустріч, даючи дозвіл на придбання земель.
Перетворившись у спільника самодержавства, церква, природно, могла розраховувати на його прихильність. І дійсно, як відзначив С.С. Дмитрієв, «якщо у XVIII ст. монастирське господарство згорталося, то у дореформеній Росії XIX ст. спостерігалася протилежна картина… Монастирі успішно обзаводилися новими і новими земельними володіннями. За указом Павла І від 18 грудня 1797 р. на кожен монастир почали відмежовувати по 30 десятин вигідної землі. Олександр І двічі, у 1805 і 1810 рр., давав дозвіл монастирям знову отримувати нерухоме майно… При Миколі І за Правилами 1838 р. кожен монастир міг одержувати лісових дач від 50 до 150 десятин. За неповними даними звітів обер-прокурорів Синоду за 1836-1861 рр., за цей час тільки 170-180 монастирями отримано було від казни понад 16 тис. десятин лісу і більше 9 тис. десятин орної та лугової землі. Орні землі, ліси, луки, млини приносили монастирям великі прибутки. Але найбільші доходи монастирі одержували від прочан, їхніх пожертвувань, від кружечних зборів, від зборів по так званій «невгасимій псалтирі» і багатьох інших видів зборів на вічне поминання померлих» [[2]].
Господарський уклад церковних маєтків Херсонської єпархії був таким же, як на всій території України, локальні відмінності здебільшого стосувалися неоднакового співвідношення аграрного і промислового секторів і обумовлювались якістю ґрунтів, наявністю сировинних ресурсів, віддаленістю від основних ринків збуту та місцевою ринковою кон’юнктурою. На характер церковних господарств впливали також їх забезпеченість робочою силою та динаміка соціальних негараздів [[3]].
Основна увага у церковних маєтках приділялась сільськогосподарському виробництву. Але, як зазначила Є.І. Дружиніна: «Землеволодіння православного духовенства не грало значної ролі у Південній Україні. У Катеринославській губернії найбільш великими володіннями церкви були архієрейські будинки, розташовані біля Катеринослава і Новомосковська у низов’ях р. Самара. Від 1853 р. зберігся документ про відвід для вікаріатства, знову заснованого у Херсоні, «узаконеної пропорції землі і рибних ловель». Аж до відводу відповідних угідь вікаріатство повинне було одержувати, крім основного грошового утримання (2495 руб.), додаткову суму в 1150 руб. на рік.
Православні церкви одержували по 120 дес. на кожну парафію. Ці землі звичайно оброблялися силами служителів, що перебували при церкві, для забезпечення продовольством священика і всього причту» [[4]]. З цього приводу можна погодитися з Є. Дружиніною, бо єдиним значним землевласником у Херсонській єпархії був Григоріє-Бізюків монастир, який до початку ХХ ст. здобув до 30000 десятин землі [[5]] (на 1862 р. – 25963 десятини) [7], інші два монастирі: Корсунський (перебував у складі Херсонської єпархії до 1861 року) та Успенський мали відповідно 5447 [8] і 158 десятин [9]. При церквах єпархії у 1905 році було 40357⅔ десятин вигідної і 1897 десятин невигідної землі [10].
До основних культур, що вирощувалися в церковних маєтках, були традиційні зернові та технічні (жито, овес, пшениця, ячмінь, гречка, конопля, льон). Також вирощували кукурудзу, просо – у залежності від ґрунтів. Наприклад Корсунський монастир, у зв’язку з чорноземнопіщаним ґрунтом, в якому переважав рихлий пісок, вирощував в основному жито та гречку, але більше використовував землю під баштан для кавунів, динь, гарбузів, а також маку та соняшника [11]. На землях Успенського монастиря вирощували озимий та яровий хліб, але більша частина зберігалася під сінокіс [12].
Агротехніка у церковних господарствах залишалася протягом останньої чверті ХVIII – на початку ХІХ ст. на допотопному рівні, що не забезпечувало високої врожайності основних культур. У них здебільшого застосовувалась
- У дужках вказано кількість жіночих монастирів, а поза дужками – чоловічих – О.Т.
179
- ↑ Русское Православие: вехи истории. - М.: Политиздат, 1989. - С. 548.
- ↑ Дмитриев С.С. Православная церковь и государство в предреформенной России // История СССР. — 1966, №4. С. 47.
- ↑ Історія церкви та релігійної думки в Україні: У З-хкн. — К.: Либідь, 1994.— Кн.З.- С.159.
- ↑ Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризиса феодализма, 1825-1860 гг. - М.: Наука, 1981. -С. 45.
- ↑ Историческая записка о женском одесском с де-вичьим училищем монастыре, читалися при собрании посетителей обители в день торжественного ея открытия 9-го мая 1844 г. //Прибавления к «Херсонским епархиальным ведомостям». - 1877. - № 17. - 1 сентября. - С. 494.
