Сторінка:Журнал «Краєзнавство», 2015. – Ч. 1–2.pdf/35

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Європейські традиції міського самоврядування Одеси на зламі ХVІІІ–ХІХ ст.

Але, незважаючи на його думку, 20 травня 1797 р. [1] був затверджений Іноземний магістрат для завідування всім міським управлінням та судовою частиною. Цей магістрат був створений не за зразком Ніжинського, а за зразком та на правах іноземних магістратів міст Риги та Ревеля і отримав назву – Одеська міська магістратська колегія, або Іноземний магістрат[2].

У першій чверті XVII ст. польський король Сигізмунд ІІІ, захопивши територію Чернігівщини, почав укріплювати основні її міста. 26 березня 1625 р. він надав Ніжину Магдебурзьке право, земельні володіння та герб. На початку ХVІІІ ст. (за переписом 1711 р.) в ньому проживало 232 родини іноземців, які займалися торгівлею або ремеслами. Важливу роль у торговельному житті Ніжина відіграли греки. В 1746 р. їх нараховувалося близько 1800 чол., що складало 7% всього населення Ніжина. У 1696 р. було засноване в Ніжині Грецьке братство, яке у першій половині XVIII ст. було реорганізовано у грецьку купецьку громаду. Надані польським королем, українськими гетьманами, російськими царями привілеї та свободи щодо Магдебурзького права були збережені під час введення Катериною ІІ в 1785 р. Жалуваної грамоти містам. Найбільш суттєвою зміною стало перейменування суду грецького братства в Ніжинський грецький магістрат і підпорядкування його чернігівському губернському магістрату.

Після приєднання, внаслідок російсько-турецьких війн, до російської території земель Північного Причорномор’я заможні греки починають переселятися до новостворених міст – Григоріополя та Одеси. В 1857 р. у Ніжині залишалося близько 200 греків. Під час введення міського положення 1870 р. грецький магістрат було закрито, а разом з ним припинили свої дії норми німецького права[3].

Рига отримала магдебурзьке право у вигляді торгових прав міста Вісбі в 1211 р. від єпископа Альберта (під назвою «jus Gothorum»). В 1238 р. на прохання городян, Ризі було надано право самостійно переглядати надані закони та вносити до них зміни. Рига отримала автономію, якою користувалася взявши між 1279 та 1285 р. право Гамбургу. Гамбурзьке право протягом ХIV – XV ст. було перероблене під впливом ризько-ревельського та ризько-гапсальського права. Під час Північної війни, 4 липня 1710 р. Рига увійшла до складу Російської імперії. Однією з умов входження було збереження в місті існуючої

правової системи. Збереження прав та привілеїв у міському самоврядуванні підтверджувалася всіма російськими імператорами. Місту Ревелю в 1248 р. королем Данії Єриком ІV (1216–1250) було надано право користуватися любекським правом у світських та духовних справах. За прийнятою на той час традицією любекський магістрат стає найвищою апеляційною інстанцією для Ревельського магістрату. В Ревелі діяло любекське право не тільки у тому вигляді, яким воно було надано на момент рецепції, а із усіма доповненнями та змінами внесеними пізніше. Під Любекським правом в грамотах датських королів зазначалися не тільки права та свободи городян міста Любека з міського самоврядування, а також цивільні та кримінальні закони. Наприкінці ХVІ ст. Ревель отримав нове видання Любекського міського права, із тими змінами та доповненнями, які відбулися з моменту рецепції. У систематизованому вигляді Любекське міське право, діяло в Ревелі до 1864 р., коли було скасоване російською владою. Окрім любекського міського права, Ревель під час шведського панування провів рецепцію любекського вексельного статуту 1662 р. та ганзейського морського статуту 1614 р.[4]. Таким чином в містах Ніжин, Рига, Ревель відбулася рецепція (позичання або відтворення будь-якої національної правової системи або окремих її інститутів) іноземного права через законодавчий акт. Українські міста отримували магдебурзьке право від польських королів, яке підтверджувалося, російськими царями та користувалися ним до середини ХІХ ст.

Українська дослідниця Т.Д. Гошко називає такий процес рецепції на нові міста або переведення вже існуючого міста на німецьке (магдебургське) право локацією. Локаційний процес, на її думку, складався з трьох основних частин: правової локації; просторової локації; утвердження міського управління та самоврядування. Правова локація, як правило відбувається через надання місту привілеїв: монархом, власником міста, окремим особам на війтівство, уточнюючих привілеїв на взаємини міщан з іншими категоріями міських жителів (представниками державного та місцевого управління, церквою), грамоти які розширювали спектр привілеїв міщан, підтвердження вже існуючих прав на магдебургію[5].

Укази Павла І від 20 травня 1797 р. про створення в Одесі Іноземного магістрату за зразком

35

  1. Именной, данный Екатеринославскому губернатору Бердяеву: об учреждении в городе Одессе Магистрата и об уничтожении Греческого Дивизиона // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХІV. Указ № 17967, від 97 р. – С. 336 – 339.
  2. Высочайше утвержденный доклад Сената: О упразднении в городе Одессе особого для российских купцов Магистрата // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХV. – Указ № 18346, від 98 р. – С. 49 – 50.
  3. Офіційний сторінка міста Ніжин. Історія міста Ніжина // Всесвітня мережа Інтернет: http://nizhyn.osp-ua.info/index.php?ch=1&fl=his
  4. Тесля А.А. Источники гражданского права Российской империи XIX – начала XX веков. Монография. Хабаровск. Издательство ДВГУПС, 2005. – 160 с. // http://www.hrono.info/avtory/teslya.html.
  5. Гошко Т.Д. Вказ. праця. – С. 104 – 105.