Юридичні умови функціонування Одеського порто-франко 1819–1859 рр.
стати вільним та безмитним. Місто мало бути оточено митним кордоном з двома митними заставами. При вивезенні імпортних товарів через застави вглиб імперії з них стягувалося повне ввізне мито, при ввезенні товарів через застави в межі порто-франко мито не сплачувалося (експортне мито мало стягуватися лише при вивезенні товарів з Одеси морем).
Згідно з маніфестом «усі товари, що були ввезені до Одеси й ввіз яких до Росії заборонено загальним тарифом, не можуть бути пропущені за межі порто-франко інакше як транзитом для вивезення за кордон на підставі тих правил, що для цього предмету пізніше будуть видані»[1]. Зазначені правила були затверджені імператором 14 серпня 1818 р. як положення «про транзитний торг з європейського кордону до Одеси» й зв’язали одеське порто-франко транзитними маршрутами з суходольними митницями на австрійському, прусському та молдавському кордонах[2].
Відкриття одеського порто-франко затягнулося у зв’язку зі спорудженням митного кордону, митних застав, караулень та ін. Будівництво здійснювали досвідчені підрядчики: Д. Б. Латті, С. Томазіні, Ф. Косовський, І. Орлов. Лише будівництво застав та караулень на кордоні порто-франко у 1818–1819 рр. коштувало Одесі 162 900 крб. Для риття рову та інших робіт щодо облаштування кордону широко використовувалася праця військових «піонерних» (інженерних) частин[3][4][5][6][7][8].
12 червня 1819 р. О. Ф. Ланжерон доповів до С.-Петербургу про «завершення рову та всіх інших захисних на межі порто-франко в Одесі споруд» (між іншим, генерал-губернатор повідомляв: «Вздовж усієї межі, що має довжину 32 версти, влаштовано вісімнадцять караулень для помешкання сторожі й на двох проїжджих дорогах збудовані для митних застав два будинки, а також з морського боку – дві караульні та одна застава. Таким чином, що раніше було передбачено й потім, що після огляду межі полковником Потьє, який також є членом комітету, заплановано було – все виконано. Про призначення козаків для сторожі, розпорядження від мене зроблено»).
Проте, як свідчать архівні документи, рів на кордоні порто-франко на той час ще завершений не був. Імператор, не знаючи про це, запропонував О. Ф. Ланжерону «самому призначити день» відкриття порто-франко. Внаслідок чого 4 липня 1819 р. було підписано указ, за яким маніфест від 16 квітня 1817 р. мав вступити в дію з 15 серпня 1819 р. Саме в цей день було розпочато безмитний ввіз морем до Одеси іноземних товарів, їхнє вивезення з Одеси вглиб імперії, за відповідними розпорядженнями О. Ланжерона та начальника одеського митного округу І. Бларамберга (з 18 серпня 1819 р.) [9][10]. Останню дату можна вважати початком реального функціонування порто-франко в Одесі.
Функціонування одеського порто-франко розпочалося в один рік із запровадженням в Російський імперії фритредерського митного тарифу. Тариф 1819 р. встановив мита на ввіз іноземних товарів, що були нечувано низькими для традиційно протекціоністської митної системи Російської імперії. Таким чином, одеське порто-франко разом з деякими іншими митними заходами 1817–1821 рр. (одеський транзит, ліберальна митна система у Закавказзі, безмитна річкова торгівля в кордонах колишньої Речі Посполитої та ін.) мало стати ланкою загальної системи «вільної торгівлі» на просторах імперії. Однак російський уряд не довго залишався прихильником політики фритредерства.
Втрати скарбниці та промисловості імперії, політичні зміни, змусили уряд різко повернути до протекціонізму. З 1822 р. в Російській імперії вступив в силу жорсткий протекціоністський тариф, який в економічній літературі отримав назву «заборонного» (він передбачав встановлення високих мит, значне розширення списку товарів заборонених до ввезення). За таких умов одеське порто-франко перетворювалося на виключення із загальних принципів функціонування митної системи Російської імперії (26 березня 1822 р. була затверджена спеціальна записка міністра фінансів «Про запровадження тарифу цього 1822 р. в Одесі»)[11]. Це спонукало столичних урядовців та російських промисловців ставити питання про дострокове припинення дії одеського порто-франко.
На початку 1820-х рр. за обмеження портофранко виступило й одеське керівництво. Міська скарбниця вважала для себе надто обтяжливим утримувати кордон порто-франко, адже щорічні витрати міста лише на утримання митних чиновників у 1819–1820-х рр. перевищували 90 тис. крб.[12]. Місто не мало коштів щоб заплатити за риття рову на межі порто-франко підрядчикам І. Потапову та І. Подсолнухову, які навесні 1821 р. відмовилися продовжувати роботи
39
- ↑ ПСЗРИ. – Собр. 1. – Т. 34. – № 26792. – С. 208–211.
- ↑ 25. ПСЗРИ. – Собр. 1. – Т. 35. – № 27479. – С. 449–457.
- ↑ ДАОО, ф. 59, оп. 2, спр. 57, арк. 4, 35.
- ↑ 27. Там само, спр. 60, арк.1, 2, 6.
- ↑ Там само, спр. 62, арк.1, 7.
- ↑ Там само, спр. 63, арк. 7.
- ↑ Там само, спр. 64, арк. 2, 4, 7, 8, 11, 12, 25.
- ↑ Там само, ф. 59, оп.1, спр. 119, арк. 80.
- ↑ ПСЗРИ. – Собр. 1. – Т.36. – №27.866. – С. 257, 258.
- ↑ ДАОО. ф. 87, оп. 1, спр. 29, арк. 1–4, 11, 12, 28-30, 34, 37.
- ↑ ПСЗРИ. – Собр. 1. – Т.38. – № 28980. – С. 125–127.
- ↑ ДАОО. ф. 40, оп. 1, спр. 58.,арк. 7.
