Сторінка:Журнал «Краєзнавство», 2015. – Ч. 1–2.pdf/48

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

Олена Феденко

КРАЄЗНАВСТВО 1/2 ’2015

Неаполітанське королівство і Російська імперії встановили дипломатичні відносини ще 1777 р. за часів правління Фердинанда IV та Катерини ІІ, коли дві держави обмінялися послами. Налагодження відносин пов’язано з експансією Російської імперії у Чорному морі і потребою в союзниках. Перший неаполітанський посол в Російській імперії, герцог Сан Нікола, обіцяв, що Неаполітанське королівство, не беручи участь у російсько-турецькому військовому протистоянні, буде захищати торгові інтереси Російської імперії[1]. Наступний посол Антоніо Мареска, герцог Серра-Капріолла, підписав перший торговельний договір між державами. Цей документ захищав і розвивав торгівлю Неаполю в Леванті, що забезпечувалася зниженням мита для неаполітанських кораблів в Чорному морі[2].

Розвиваючи відносини із Російською імперією, Неаполітанське королівство намагалося зберегти дружбу з її політичним конкурентом – Османською імперією, отримуючи права безперешкодного пересування Чорним морем від турецької влади. Королівство Обох Сицилій спиралося на Російську імперію у боротьбі за італійські території, особливо з Папською областю.

У 1783 р. був підписаний перший торговельний договір між Російською імперією та Сардинським королівством, внаслідок якої держави обмінялися послами[3]. За правління Павла І й Олександра І встановлюються дипломатичні відносини і з іншими італійськими державами.

Заснування нових міст на Чорному морі викликало інтерес не тільки в італійських урядів, а й у купців, моряків, військових, промисловців з італійських земель. Прибуттю італійців сприяли урядові заходи з боку Російської імперії, викликанні недосвідченістю місцевого російського купецтва, і зростаючі обсяги міжнародної торгівлі. Це призвело до утворення в Одесі чисельної італійської громади. Вже наприкінці ХVІІІ ст. італійці становлять десяту частину населення Одеси – 800 осіб при загальній кількості населення 7-8 тис. осіб[4]. У 1827 р. в місті проживало 32995 осіб, у тому числі 3498 іноземців (10,6%), серед яких вихідці з різних італійських держав становили 0,96% (334 чол.): з Неаполітанського королівства – 100 осіб (0,3%), з Сардинського королівства – 68 осіб (0,2), з «Італії» взагалі (за документом) – 159 осіб (0,45%), з Тоскани – 7 осіб (0,01%)[5].

У 1834 р. кількість іноземців в Одесі складала 5174 осіб, серед них італійців 28% або 1 016. при загальній кількості населення 61 899 осіб[6]. Через три роки в Одесі мешкало вже 1600 вихідців з Апеннін. За матеріалами «Первой всеобщей переписи населения Российской империи» чисельність італійців складала 717 осіб, що становило 0,2% від усього населення Одеси. З них лише 142 особи мали російське підданство[7].

Італійці проявили себе у найрізноманітніших галузях міського господарства та виробництва: хлібопекарська (Дж. Гоцці, Дж. Тропано, Дж. Жуанніні), кондитерська, готельно-ресторанна справи (А. Рівара, М.Пасто, Л. Леммі) тощо. Італійські купці створювали потужні торговельні контори (І. Тработті, Б. Понтіо, Я. Порро, брати Анатра, К. Рокко та ін.), що займали експортом зерна до італійських держав.

Збільшення кількості італійців в причорноморських містах та налагодження економічних зв’язків призвели до відкриття перших італійських консульств, при чому перших не тільки в цьому регіоні, а й в Російській імперії загалом. Генеральні консули знаходилися головним чином в Одесі, де також був і власний віце-консул. До Маріуполя, Бердянська, Керчі, Таганрога до 70-х рр. ХІХ ст. призначалися віце-консули.

Першим було відкрито Неаполітанське генеральне консульство в Херсоні в 1787 р. на чолі з Віченцо Музенгою[8]. У 1797 р. воно було перенесене до Одеси[9]. У травні 1799 р. В. Музенгу на посаді консула змінив тодішній неаполітанський віце-консул Гаетано Гульємуччі[10]. Наступником Г. Гульємуччі став майор у відставці, брат Йосифа де Рібаса, Феліче де Рібас, який обіймав цю посаду з 1807 р. до 1845 р. [11] З 1845 р. його син Михайло де Рібас зайняв посаду Генерального консула. У січні 1854 р. він попросив звільнення з посади через його призначення редактором «Одесского вестника»[12]. У лютому 1854 р. Неаполітанським генеральним консулом став колишній військовий Массімо Нуньєс де Сан-Секондо, а після його смерті 1855 р. цю посаду обійняв Алессандро Ведіноа[13].

У 1804 р. в Одесі було відкрито сицилійське генеральне консульство[14], а у 1817 р. сардинське генеральне консульство на чолі якого був призначений Дорла Дольчаква, але хвороба не дозволила йому посісти це місце, тому замість нього був відправлений граф Луіджі Даттілі дель Торре – генерал-лейтенант сардинського війська [15]. Наступником графа дель Торре в 1825 р. став Гаетано Міланта.

48

  1. Там само. – Р. 246.
  2. Там само. – Р. 248.
  3. La legazione e i consolati del Regno di Sardegna…. – Р. 11.
  4. Шишмарев В.Ф. Романские поселения на юге России. – Ленинград: Наука, 1975. – С.161
  5. Діанова Н. М. Формування населення міст Південної України у дореформений період (кінець XVIII ст. – 1861 р.).: дис.: 07.00.01 / Одеський національний ун-т ім. І.І.Мечникова. – Одеса, 2003. – С.159.
  6. Бацак К.Ю. Вказ. праця. – С.108.
  7. Первая всеобщая перепись населения Российской империи / Под ред. Н. А. Тройницкого. Т.XLVI: Херсонская губерния. – СПб.: Издание центрального статистического комитета министерства внутренних дел, 1904. – С. 96.
  8. Бацак К.Ю. Вказ. праця. – С. 177.
  9. Державний архів Одеської області (далі – ДАОО), ф.17, оп.1, спр.62, арк.9.
  10. Там само, спр. 85, арк.1.
  11. Бацак К.Ю. Вказ. праця. – С. 178.
  12. ДАОО, ф.1, оп. 193 за 1854 р., спр. 22, арк. 18.
  13. Там само, арк. 170.
  14. Бацак К.Ю. Вказ. праця. – С. 177.
  15. La legazione e i consolati del Regno di Sardegna…. – Р.23.