навчає її, то розповість яку казку, легенду[1], й так розважаючись ждали аж поки повернеться батько.
Швидко час лине… Батько скінчив усі справи й додому вертає. І мати й дочка, скучивши дуже, раділи, що батько вернувся живий-здоровенький.
Батько, змінивши дорожнє убрання, всі пішли до вітальні. Відчинивши привезену скриньку, він звідтам дістав найчудовішу лялю.
— Ось тобі, доню, що добре поводилась, дарунок з столиці, — так каже й дає доні лялю.
Ой тої зраділа дитина! тільки і мови: „дякую, тату“ і, з личком щасливим, взявши ту ляльку, до серденька горне.
Чоловік потім вийняв свічадо зі скриньки, жінці дає й промовляє:
— А се — твій дарунок.
Жінка лагідно бере та, як гляне, й питає здивовано[2].
— Що се за річ, до якого вона вжитку?
А чоловік сміючись відповідає:
— Се, бач, свічадо, що власне обличчя воно відсвіча, коли в його вдивлятися. Як воякові нічого у світі нема понад шаблю, немов то вояцька душа, так само свічадо для жінки. В нас, у Ніпоні[3] три є державні клейноди: меч, булава і свічадо; то ж і се наче теє свічадо. В наших краях ще такого й не було; в столиці ж, почувши про його, купив і тобі. Річ дуже рідка, дбай добре про неї.
Так разповів чоловік. Жінка, зрадівши, сказала:
— Коли річ така цінна, її я вважатиму й справді, мов свою душу й ніколи не занехаю. Піднесши свічадо до чола[4] й відтак пильно сховала дарунок. Потім ізготовила де-що поїсти и подбала, щоб чоловіку розважити втому по довгій мандрівці.
По сій події жили собі й далі всі трійко тихо-щасливо. Роки минали і з малої дівчинки виросла дівчина красна.
