догадувалася і милувалася зі свого власного обличчя, і хоч се була й помилка, та не божевілля. Навпаки, се виявля твоє серце глибоке. Я дивуюсь надміру. Який же був я лихий, що супроти сих почуттів був поняв віри мачушиній обмові. Даруй мені, серденько.
І зворушений вкрай почуттям до своєї дитини, він таки не годен був утримати слізи в очах.
Мачуха ж, що вже кільки часу стояла по-за дверима, почувши все те, — хто й зна, що вона мала на серці, — хутко вступила до покою, вклякла перед пасербицею, благаючи:
— Ганьба мені! Я була так тебе кривдила, пробач мені, доню.
Отак вони й перепросилися. А батька, звичайно, вся ця подія велико розрадила.
А відтоді дівчина й мачуха вже ніколи не мали між себе нічого лихого, і спокій і щастя вселилися в господі.
Колись у Кьото була собі жаба, що доброї слави зажила за розум. Зроду ж не бувши вона в місті Осака, їй закортіло притьмом там побути; тож вона якось і рушила в подорож.
А посередині віддалі межи містами шлях перейшов через гірськеє пасмо, високе та довге. На превеликую силу дісталася жаба на верх отих гір. Аж зирк: з супротивного боку, від Осака, скаче на гору йще одна жаба. Привітавшися чемно обидві, спинились вони відпочити там трохи від втоми й тим часом про де що й розмовились. Жаба із Кьото перша спитала:
— Чи ви бува куди не мандруєте? Щось по вас знати, либонь, ви здорожені. Де ж ваша путь?
— Я, бачте, з Осака; зроду не бачила Кьото, се й чимчикую на його поглянуть. І ви, певно, теж десь далеко?
Жаба із Кьото й собі відповіла:
— А я сама з Кьото, прямую тепер до Осака; маю велику охоту побути у вашому місті.
Теє-онеє, сидять — розмовляють, а вже не про що, як про ту половину дороги, що кожна з них відбула, про
