І. КУЛИК
Радянська Україна знала й цінила Михайла Павловича. Він не був постійним українським працьовником, часи його перебування на Україні були короткі. Але ж вони збігалися з найбільш складними та тяжкими часами боротьби за диктатуру пролетаріяту, що гартувалася в вогні затяжної громадянської війни — більш затяжної та жорстокої, ніж де-инде, з несчислимими чужоземними інтервенціями, куркулівськими та генеральськими повстаннями.
Вперше, коли не помиляюсь, Михайло Павлович з'явився на Україні в початку 1919 р., яко голова Комітету Державних Споруджень. У всякому разі, я в ті дні вперше зустрівся з ним у Київі, щойно визволенім від банд петлюрівської Директорії. Місто зберігало ще сліди недавніх боїв, передмістя Звіринець уявляло руйновище після жахливого вибуху порохових склепів.
Тов. Павлович рився в руїнах, любовно вибираючи цегли, що залишилися цілими, цвяхи, уламки рейкового заліза. Він весь проймався мріями про нове будівництво, коли наші думки заняті були тільки війною, тільки боями, що прогуркотіли вчора, та чекали нас завтра. А він захоплено показував на руйновище й казав: „Це ж таке багацтво. Одного заліза на два мільйони золотом“.
Після того ми з ним зустрічались на денікінському фронті, в Полтаві, що була тоді укріпленим районом, який закривав підступи до Київа. Михайло Павлович був тоді заступником голови Центральної Комісії, надісланої з Москви до фронту з метою інспекції. В розмові М. Павлович увів мене в єство суперечок, що виникли в процесі роботи Комісії.
„Я рішуче проти інспекторського гастрольорства“, — говорив він. „Наша комісія не повинна ревізувати „наскоком“ і „підтягати“ робітників фронту, а органічно брати участь в їхній роботі. Адже ж ми в серці України, де так хоробливо
