„…скільки людей одійшло од правди і знайшло „прямий шлях“,
простуючи стежками прямого шляху, створеного з краплинок моєї щедрости.
Ви чуєте, мій „шлях прямий“ — це думка.
Що, наче спис, пронизує темряву (шляху) моєї сліпоти“.[1]
Поет не насмілився кинути своє гаряче слово в рішучу хвилину і стати над будні. Він замовк. Став дуже уважно ставитись до своїх філософських писаннів, боючись за своє життя. Постарів.
А далі, Каносса…
Щоб одкинути всякі підозріння в єресі, Омар Хейям, вільнодумець, невіра, робить хаджа. Повернувшись до Нішапуру, акуратно ходить вранці і ввечорі до мечету, старанно творить п'ятикратний намаз, різко одділяючи себе од своїх колишніх однодумців „загородою каяття“, добре навчений життям не вірити „брату“.
„…імам Мухаммед з Багдаду (Шахразурій) оповідає, як помер поет: — Омар читав (розділ) „про божественне“ з книги „Вилікування“ (Нвіценни); дочитавши до місця „про єдине, та кількісне“, він поклав між листами річ (за аль-Тебрізі 1011 р. Г. — 1600 р. — золоту зубочистку, що нею він чистив у зубах) і сказав мені: — поклич нарід, — я хочу скласти заповіта. Коли однодумці зібрались, він виконав по положенню „стояння“ зайнявсь молитвою, заглибивсь у самого себе. Коли він скінчив молитву перед спанням, то впав на землю молючись: — Боже, я пізнав Тебе так, як тільки міг. Прости мені, бо знання моє, це ж моя вислуга перед Тобою. Після того віддав душу. Кажуть, що останні його вірші були такі:
— Пересичений я, Боже, моєю нікчемністю,
Своїм смутком та настатками.
Ти твориш буття з небуття, так виведи ж
Мене з цього мого небуття во славу Твого власного буття[2].
