Власне, різні шляхи йоги не можна вважати повністю ізольованими один від одного, оскільки в кожному з них присутні елементи інших. Наприклад, Патанджалі у своїх “Йога-сутрах” (2.32) дає таке визначення ніямі (дотриманню приписів, другій ланці аштанга-йоги): “Це чистота, вдоволеність, подвижництво, вивчення Писання й відданість Богові” [The Yoga sūtras of Patañjali 2009]. Але якщо прибічники моністичного вчення адвайта-веданти розглядають бгакті лише як один з можливих методів досягнення мокші (визволення душі від поневолення матерією), яка бачиться ними як злиття душі з абсолютом і втрата нею свого індивідуального існування, то ревнителі бгакті вважають мокшу лише побічним продуктом досягнення вищої мети: відродження вічного обміну любов’ю між душею й Богом, чим з їхньої точки зору і є справжнє бгакті.
Перевагою шляху бгакті вважають його демократизм, але в нього, за словами Свамі Вівеканади, є й “величезна вада”: “на низькому рівні воно вироджується в огидний фанатизм”. Проте Вівеканада переконує, що “ця небезпека обмежується тільки тим рівнем бгакті, який називається підготовчим (gauni). Коли ж бгакті визріває й досягає свого вищого рівня, тоді прояви дикого фанатизму вже неможливі; душа, підкорена вищою любов’ю, настільки близька до Бога Любові, що не може сіяти ненависть” [Definition of Bhakti 2006].
Цей переклад “Бгакті-сутр” зроблено із санскритського тексту, що міститься у виданні “Narada’s Aphorisms on Bhakti edited by Y. Subrahmanya Sarma” (Adhyatma Prakasha Press, Bangalor, 1938). Водночас у примітках вказано на незначні розбіжності цього тексту з редакціями інших видань.
Текст складається з 84 висловлювань-сутр. У сутрах 1–6 дається визначення бгакті як вищої любові до Бога, яка є вічним єством людини. Мається на увазі, що у звичайному стані людини це єство приховане, але воно може бути проявлене за допомогою методу бгакті-йоги. Тоді людина стає досконалою, безсмертною й настільки вдоволеною, що вже нічого іншого не бажає й не журиться. Також наводяться ознаки такого бгакта (прибічника шляху бгакті): він інколи стає духовно сп’янілим, немовби закляклим у трансі й черпає радість у своєму істинному “Я”.
У сутрах 7–11 пояснюється, що любов до Бога – це зовсім не те, що любов як статевий потяг між чоловіком і жінкою. Бгакт має зрікатися як мирських втіх, так і бажання потрапити після смерті до раю завдяки проведенню ведійських ритуалів. І з мирського життя, і з Вед він повинен брати лише те, що благотворне (тобто відповідає найвищій меті життя, як її розуміють вчителі шляху бгакті). Бгакту треба асоціюватися лише з Богом і покладатися лише на Його волю.
Сутри 11–14 попереджають, що навіть той, хто ввіряє себе Богові, має дотримуватись тих норм, які встановлені Писанням. Бо інакше в учня буде спокуса виправдовувати свою негідну поведінку тим, що він, мовляв, як Божа людина вже стоїть вище звичайних приписів. Також зазначається, що втілена душа не може повністю звільнитись від мирської діяльності, але рекомендується звести таку діяльність до можливого мінімуму.
У сутрах 15–24 спочатку цитуються три особи, які вважаються авторитетами в царині бгакті. В’яса описує таку особливість шляху бгакті, як богослужіння, Ґарґа наголошує на слуханні духовних оповідей, а Шанділья зазначає, що бгакті є природним станом душі, тому просто треба не перешкоджати її прагненню. Як зазвичай, думка автора наводиться останньою (хоча процитовані думки також визнаються слушними): бгакті – це посвята Богові всіх своїх дій. Бгакт завжди пам’ятає про Бога, а якщо з якоїсь причини відволікся на щось інше, то йому стає дуже ніяково. Як приклад взірцевих бгактів наводяться дівчата-пастушки тієї місцевості, де, згідно з “Бгаґавата-пураною”, провів своє дитинство та юність Крішна[1]. Але сутри знову просять не плутати любов пастушок до Крішни зі стосунками між земними коханцями, оскільки духовну любов вирізняє те, що особа, котра кохає, щаслива від щастя коханого.
- ↑ У десятій частині “Бгаґавата-пурани” розповідається, що дівчата, почувши звук флейти Крішни, кидали всі справи й прожогом бігли до Нього.
