кий заложив у луцькому ґродському суді позов на свою жінку і в йому назива її своєю жоною, тільки нешлюбною. А ґродський уряд назива її так саме, як і попереду „княгинею Станиславовою Воронецькою“.
Як Україна була в спілці з Литвою, то українці слухалися державних законів, списаних у так званому „Литовському Статуті“. Та й потім, як уже Вкраїна не була з Литвою, то слухалася тих же таки законів. Литовський Статут визнавав законним тільки церковний шлюб, але написано було в йому і про шлюб, з „невінчальною“ або з „нешлюбною жоною“; дітям такого невінчаного подружжя закон давав менчі права, ніж дітям вінчаного подружжя. Але місцеві суди й уряди брали до уваги не самі тільки писані державні закони, а ще й давні предківські звичаї, а через те признавали й невінчаним подружжям такі с̀аме права, як і вінчаним; тільки як починалися позви та змагання, тоді вже суди давали вінчаним подружжям перевагу над невінчаними.
Ось як пише про це історик д. Орест Левіцький, що багато праці положив, розбіраючи записи в старих урядових книгах: „Певна річ, що таких невінчаних шлюбів було чимало в ту пору, та тільки трудно їх роспізнавати по актових документах, бо поки чоловік з жінкою жили лагідно, то і сами вони користувались правами законного малженства (се б то
