подружжя), і всі наслідки їх невінчаного шлюбу признавались в тій же силі, як би вони були й повінчані. Тільки в тім разі, коли вони сварились та позивались одно з другим або між їх наслідниками починалась суперечка про спадщину і діло доходило до суду, тоді тільки… суд, маючи на увазі статутові накази, мусив ставати на стороні вінчаного шлюбу. Цікаво, що навіть між тодішнім духовенством православним були такі, що спершу жили в невінчанім шлюбі й вінчались тільки тоді, коли святились в попичи в діякони, і се їм не шкодило, щоб досягти посвячення. На се звернув увагу антиохійський патріарх Іоаким, навідавши 1586 року Львівську єпархію, і не помалу ганив за се місцевого архиєрея“.
Де далі, то все дужче стало духовенство вимагати, щоб усі подружжя брали шлюб церковний. Року 1634 київський митрополит Ісаія наказав духовенству одлучати од церкви тих, що живуть невінчані. З людьми простішими, так званим поспільством, так можно було робити, але значніших людей боялося духовенство чіпати. Та на значніших людей инший був спосіб. Литовський Статут не признавав дітям невінчаного подружжя таких прав, як дітям батьків вінчаних. Ото ж і брали батьки шлюб церковний на те, щоб забезпечити дітям своїм усі права на спадщину і т. и.
