повінчавши молодих, зараз же в церкві вимагати від їх, щоб вони сказали, що, повінчавшися, вважають себе законним подружжям і, не дожидаючи весілля, житимуть в одній господі подружнім життям, а про тих, що житимуть нарізно, дожидаючися весілля, — про таких писати архиреєві і накидати на їх покуту, як за чужоложство.
Але синодські звичаї не могли так одразу викоренити прастарий звичай народній. Люде ремствували на духовенство, що примушує їх робити „нечесно“ і робили таки по своєму, по стародавньому. Та помалу старий звичай таки відмінявся, весілля не відкладано вже на такий довгий час після шлюбу. Хоча подекуди, наприклад, у Харьківщині, ще в семидесятих роках минулого сторіччя бували випадки, що весілля відбувалося через рік після вінчання. Бували й пізніше випадки, може й по всій Україні, що весілля відбувалося через кільки день після вінчання. Але здебільшого тепер уже скрізь весілля відбувається того ж дня, що й вінчання. І де далі, то весілля все більше втрачає свою вагу. Зосталося воно вже тілько по селах, та й там уже зникає, а серед панства весілля вже ніколи не відбувається так, як відбувалося колись.
З того, що тут попереду було писано, виходить, що в давніші часи у нашого народу відбувався шлюб цівільний. Відбувався
