„Не вихваляючись рідною минувшістю, а судячи безсторонно мусимо признати, що тодішній стан замужньої жінки був далеко кращий і вільніший, ніж він тепер є не тільки у нас самих, але і в декотрих більше культурних народів. Що до власности, право жінки ні від кого не залежало, і вона вважалася вільною господинею свого добра. А господарювати їй було над чим: усе, що приносила вона від своїх родичів, удвоє забезпечалося на маєтностях її чоловіка, і вона самостійно володіла своїм віном, як за життя мужа, так і по його смерти, аж поки не виходила вдруге заміж: але і тоді наслідники його повинні були сплатити їй ту суму, на яку віно було записане. Так саме вільно порядкувала вона і власними спадковими або набутими маєтками: мала право їх дарувати, продавати, на церкву записати і в застав дати. Не знала теж жінка ніякого ущербу і в громадянських правах своїх. Хоч по Статуту муж уважався ніби опікуном своєї жінки, але на ділі вона тішилася такою ж незалежністю у своїх вчинках, як і він сам: жінка самостійно, від своєї власної особи, видавала правні листи, сама позивалась, а коли й поручала чоловікові ставати в суді за себе, то по закону повинна була дати йому на те „умоцований лист“, як би й чужому. Приймаючи чоловікове прізвище, вона не кидала й свого пер-
