шого родового імени, і можна знайти багато документів, у яких заміжні жінки підписувались самим родовим своїм, батьківським прізвищем. Жінка мала навіть свою окрему печатку, з власним іменем і гербом, яку й уживала, коли їй була в тім потреба. Ще менш залежала жінка від свого мужа, як особа. Про ту неволю, якою часто й густо буває для жінки шлюб у наші часи, тоді й чувано… Чоловіки тоді взагалі досить шанували своїх жінок, уважали їх за рівних собі і не обмежували їх діяльности тілько пекарнею та поранням коло дітей. Жінка — то перш усього була порадниця для свого мужа. Ще як були на Україні-Руси свої удільні князі, то їх жінки завсіди радили їх не тілько в річах домових, але і в справах державних і політичних. Читаймо стародавні грамоти тих князів і побачимо, що їх звичайна формула була така: „Ми князь (ім'я) чиним знаменито, іж ми, дорадившися з нашою жоною, з нашими князі і з нашими пани, з нашою вірною радою, дали єсмо…“ чи там „учинили єсьмо…“ те і те. Перечитуючи в урядових книгах XVI—XVII ст. всякі записи: купні, продажні, заставні та инші, д. О. Левіцький скрізь вичитував таке, що коли чоловік продавав чи заставляв свій власний маєток, то робив це звичайно „порадившися з малжонкою своєю милою“. Багато є записів про даровизну, се б
