жуть вони жити, як годиться гарному подружжю, чоловік та жінка, порадившися з родом своїм та з приятелями, наважувалися розійтися, дати одне одному „розлуку“. Розійтися можно було тільки тоді, як що обоє з подружжя того хотіли. Тоді вони давали одне одному „розлучні листи“ і росходилися. Невідомо з якого часу це почалося. Відомо, що року 1438-го на вселенському соборі говорено було про наших предків, що вони зневажають церковний шлюб своїми „розлуками“. Церковний уряд скрізь неприхильно ставився до того, щоб подружжя розлучалися; але в нас він милостивіший був і не вимагав, щоб люде жили вдвох, коли їм це тяжко було. А світський уряд зовсім не боронив росходитися; коли подружжя приходило з розлучними листами і прохало записати їх в урядову книгу, то їх записувано, так саме, як записувано і шлюбні умови. Дозволу на розлуку від уряду не треба було брати. Мабуть уряд був тієї думки, що коли люде наважилися обоє розійтися, то значить же тяжко їм жити вдвох і не можно боронити їм визволитися з того тяжкого життя. Тільки неодмінно треба було, щоб обоє згодилися на розлуку, щоб розлучні листи підписали свідки і щоб потім подружжя, яке розлучалося, або само, або через возного подало розлучні листи до запису в урядові книги. З старих записів
