годиться їх до того силувати, не даючи їм розлуки. І знов же, коли закон велить за провину розлучити чоловіка з жінкою, а вони розлучатися не хочуть, а, пробачивши винному, жити вкупі, то нащо ж розлучати силоміць?
Хоча вищий духовний уряд де далі, то все дужче вимагав, щоб додержувано законів про розлуку, та ще аж до останніх років XVII сторічча не вельми їх додержувано. А вже в XVIII-му сторіччу стало зовсім инакше. В книзі Лазаревського „Описаніе старой малороссіи“ оповідається, як добував собі розлуку з жінкою син Борзенського протопопа Величковський. Одружився він з протопопівною Заруцькою і негарна з неї дружини вийшла: роспустна і п'яниця. Сім років терпів бідолаха, все думав, що покається жінка, а далі впевнився вже, що не покається і намислив розлучитися з нею. Року 1722-го поїхав він у Київ у „консистор“ прохати розлуки. Хоча розлуку міг дати тільки синод, та в консисторі подали надію Величковському, що як приїде новий архирей, то дасть йому розлуку. Скоро по тому, їдучи в Глухів назустріч новому архиреєві, увесь „консистор“ завітав на одпочинок у господу до Величковського. Там, прочитавши опис його нещасливого життя семйового, йому знову сказали, що матиме він з цією жінкою розлуку, а з иншою мог-
