словення і признано законним одружіння його з Ганною Новицьківною, тим паче, що перша його жінка вже вмерла. І тільки тоді синод задовольнив його прохання.
Вісім років добувався чоловік розлуки з роспустною жінкою і не добився, хоч і мав на те право, бо його жінці доведено було роспустне життя.
Чи було яке лихо громадянству з того, що легко було брати розлуку?
На це одмовлю словами вже не раз згадуваного пильного дослідувача давнішого життя на Вкраїні д. Ореста Левіцького. Він багато перечитав усяких записів в урядових книгах XVI, XVII та XVII сторіччів і через те дуже добре знає, як жили в нас люде в ті часи і його слово має велику вагу. Він пише так:
„Дуже помилився б той, хто гадав би, що наші предки XVI—XVII ст., користуючись легкістю тодішніх розводів, уживали їх на зле, міняли шлюби мов одежу і зривали їх легковажно… В актових книгах розлучні справи зустрічаються не густо: прочитавши кілька сот книг за останні три століття, ми спромоглись вишукати не більше, як кільканадцять таких справ. Се певно свідчить про те, що люде розлучались не аби як, а з розвагою, з повним розумінням поважности такої речі і тілько тоді, коли вважали розлуку за
