мати, а про батька не згадується, хоч і відомо, хто він.
Це такий закон про одружіння в Росії, а по инших державах у Європі закони инші. Там, опріче одружіння церковного, є ще одружіння цівільне, і воно подекуди має навіть більшу силу, ніж одружіння церковне: наприклад, у Франції неодмінно треба брати цівільний шлюб.
Цівільний шлюб відбувається звичайно так: нотаря чи иншу на те вповажнену урядову особу сповіщають, що отака-о пара має одружитися. Про це друкується в газеті, а де немає газети, то иншим яким способом оповіщається громадянство про майбутній шлюб. Це на те, що може хто знає які перешкоди, через які тій парі не можно одружитися так щоб тії перешкоди виявлено. Як ніхто ніяких перешкод не виявить, тоді у визначений день молоді з своїми свідками приходять до урядової особи, там читається їхня подружня умова: в умові тій пишеться про те, який посаг має молода, чим забезпечує її чоловік по своїй смерти і т. и. Молоді й свідки, вислухавши умову, підписують її і ото вже справу скінчено-цівільний шлюб одбувся, і молоді стали правним, законним подружжям. А в церкві їм можна вінчатися, можна й не вінчатися. І хоча здебільшого вінчаються, та це не робить одружіння правнішим, законнішим.
