щось подібне до рослини, — щось невловиме, безформенне, безбарвне. Я бачу, не маючи очей, я чую, не маючи вух; я почуваю тиск і тугу, не маючи серця, грудей, я думаю без голови. Безформенна маса з усіма людськими чуттями.
Я дивлюся вниз в чотирьохкутний просвіт між балками і нічого не бачу, крім ще сірішого, ще темнішого повітря. Вгорі, навкруги нічого не видко, крім сірих і білих крапель; вони то спускаються вниз, то підіймаються. Я з тугою знову оглядаюсь навкруги, дивлюся вниз і знову нічого не бачу, крім сірих і білих крапель повітря.
Перехрестя балок безмежно далеко, безмежно багато. І на одному з них лежу я. На важкому дубовому хресті. І сіро, темно і важко навкруги. І важко душі.
Підіймаються і спускаються сірі й білі краплі повітря. Неначе-б то крутяться, підіймаються й знову спускаються велетенські дубові ґрати… І ні з чим зрівняти: неначе й стоять нерухомо. І так — без кінця, без краю…
Так я себе пригадую вперше.
