— 14 —
ви; гній тік просто на обличча й на шию; якось важко було повернути голову; руки завжди стирчали у волоссю і чухали, чухали. Якось сумно, тоскно було. Головне, ми не почували себе людськими дітьми. Другі діти були чистіші і кращі. Вони дражнили нас „мурзами“. Ми почували себе страшенно приниженними, прибитими, нелюдськими дітьми.
Якось інстинктовно що дня мене тягло до сусідів. Діла ніякого не було, а я навмисне там довго затримувався — хотілось побачити, як їдять. Чомусь найзручніше мені стоялося біля одвірку, далі якось ніяково було йти, особливо тоді, як їдять. Я тихо з заздрістю дивився на щасливих людей, але не прохав, — не насмілювався. І коли все таки, пообідавши нічого не давали, я швиденько виходив з хати і йшов до дому з плачем, — мені надто боліло, надто заздро було на других, і я плакав від заздрощів.
Але найчастіше мене тягло до Гнатихи. То найбагатіша і найдобріша була жінка у нас. О, там мені тільки треба було дочекатися до обіду: там і вареники були в маслі і в сметані. Мені треба було тільки перечекати, поки вони пообідають. Слина так і котилася і очі заздро-заздро дивились. Часто траплялось, Гнатиха після обіду садовила мене на стіл і я доїдав лишки, — їв, аж по за вухами тріщало. Під'ївши, я хапався за шапку і миттю біг до дому. Веселий і радий хвалився:
