звертали і далі головнішу увагу на боротьбу за національне визволення. І не можна сказати, щоб провідники української революційної демократії не помічали цього свого вже виразного розходження „з злобою дня“, а тим самим і з широкими народніми масами. Та поступовання їх в той час легко зрозуміти. Постійна боротьба реакційних сил проти національного визволення українського народу, лукавство та крутійство Временного Правительства викликали в самих ріжних колах українського суспільства одне спільне палке бажання раз на завше покінчити з національним гнітом, що все ще тяжив над українським народом. Звичайно, не всі українські ґрупи вкладали однаковий зміст в розуміння національного визволення. Революційні соціялістичні партії хотіли швидче пройти період національної боротьби, щоб мати вільніщу руку, розчищене поле для клясової, соціяльно-економичної боротьби. Дрібно-буржуазні демократичні ґрупи мріяли при цьому про щось зовсім инше. Та всі бачили, що порозумінням з російською демократією, яка все ще йшла в коаліції з своєю буржуазією, не дійти до національного визволення, що до цього останнього треба простувати і далі шляхом впертої боротьби. Це й творило коаліцію в українському суспільстві, це й примушувало ріжні ґрупи його додержуватись так званого єдиного національного фронту. Спільним гаслом для всієї української демократії явився клич „Українські Установчі збори!“ Нехай на Українських установчих Зборах, обраних на самій демократичній в світі основі, український народ виявить свою чисту, правдиву, незалежну, суверенну волю! Нехай всі ті, що все ще сумнівались в тій волі, що не хотіли визнати за Центральною Радою права виявити ту волю, що краяли на части живе тіло українського народу, нехай всі вони — гнобителі українського народу, засліплені шовіністи і централісти — побачать ту волю і переконаються, що на боці української демократії правда і сила! От те велике, здатне захопити революційних борців гасло, яке викинула українська демократія у відповідь на всі ті перешкоди, які вона зустріла в своїй національній боротьбі.
Шоста сесія Центральної Ради (18.— 22. VIII. н. ст.), та сама сесія, що обмірковувала Інструкцію Временного Правительства для Генерального Секретаріату, вирішила роспочати серйозну боротьбу за Українські Установчі збори. Зазначивши в самій революції з приводу Інструкції необхідність скликання Українських Установчих зборів, Центральна Рада прийняла в цій справі ще й слідуючу спеціяльну ухвалу:
„Стоючи на основі нічим необмеженого самоозначення націй, визнаючи, що тільки само населення України може розвязувати питання політичного ладу України та її відношення до Росії, Українська Центральна Рада вважав необхідним по змозі як найшвидче скликати Установчі збори етноґрафичної України.“.
А далі в постанові вазначались вже і практичні заходи до скликання Установчих зборів: негайно обрання спеціяльної комісії для вироблення порядку виборів до У. У. Зборів і скликання їх, в порозу-
