Сторінка:Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917-1920 рр. Том II (1921).pdf/4

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


котитись через голови буржуазії. Це вже не могло подобатись їй. І з цим вона мусіла боротись, однаково, чи це йшло від не знаючих компромісів „большевиків“, чи від поміркованої „соглашательської“ ради робітничих і салдатських депутатів, хоч би вона й виступила вкупі з буржуазією проти большевицького повстання. Тут важний був принціп: хто буде правити державою? Чи „невідповідальна ні перед ким ґрупа пройдисвітів і демаґоґів“, що звалась петроградською радою робітничих і салдатських депутатів, чи серйозна, солідна, освічена і статечна буржуазія, яка не боялась самої великої відповідальности перед своєю власною буржуазною совістю і, навіть, перед „великою Росією“. От про що ходило: про цю виразну тенденцію російської революції — перенести центр політичної, а з нею, до певної міри, й соціяльно-економичної ваги в державі з буржуазії на робітництво і селянство, на так званий народ; про те, щоб до вирішення питання про мир — питання, яке буржуазія розглядала виключно з своєї точки погляду — поширення бази і розчищення шляхів для молодого російського фінансового і торговельно-промислового капіталу — допустити робітництво, селян і салдатів; про вже роспочатий стихійний процес переходу поміщицьких земель до рук селянства, в якому такі кардинальні для буржуазії питання, як справа викупу земель і взагалі забезпечення при цьому „справедливих“ інтересів буржуазії, одсовувались цілком на другий плян або й зовсім одкидались; про контроль над промисловістю, торговлею, банками — от про що йшла справа.

А коли справа йшла про посягання на „суверенні“ монопольні державні права буржуазії, коли хтось хотів не то що одняти від неї ті права, а тільки поділитись ними з нею, коли справа торкалась відсотку на капітал, тоді буржуазія не мала і не хотіла мати приятелів з ліва, тоді вона радше йшла до тих же самих чорних реакціонерів, перемогу над якими святкувала в перші дні революції вкупі з революційним народом. Після липневих подій кадетські ватажки Родічев і Мілюков вже одверто „браталися“ з чорносотенцями з Державної Думи, виступаючи разом не тільки з „проґресістом“ Масленіковим, але й з відомим реакціонером монархистом Пуришкевичем, проти рад робітничих і салдатських депутатів, жадаючи їх скасування. „Союз козацьких військ“, „союз ґеорґієвських кавалерів“, „воєнна ліґа“, князі та княгині — ось ті громадські групи, зближення з якими почали шукати тепер вчорашні „революціонери“, нашвидку скидаючи з своїх сурдутів червоні стрічки й незадоволено кривлючись від одного слова „демократія“, яке перед цим вони з таким смаком вимовляли в своїх революційних промовах.

Правительство Керенського, одірвавшись по уступленню Церетелі від рад робітничих і салдатських депутатів, а тим самим і від всієї активно-революційної демократії, котилось далі по схилій площині реакції. Щоб скріпити своє захитане і надзвичайно ненормальне становище, яке можна схарактеризувати, як перебування революційно-демократичного правительства (в якому більшість була народницько-соціялістична) в полоні у буржуазії, Временне Правительство задумало скликати в Москві „Государственное Совѣщаніе“, щоб на ньому, як сказав