Сторінка:Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917-1920 рр. Том II (1921).pdf/6

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


корніловську являється постанова київського ґуберніяльного українського національного з'їзду (1.–2. вересня н. ст.), який спеціяльно в земельній справі постановив:

„Прохати Ґенеральне Секретарство земельних справ: а) щоб постанови ґуберніяльних і повітових земельних комітетів, які відповідають інтересам трудового населення, виконувалися негайно; б) з постановами ґенерала Корнілова, як також інституцій, що не мають жадного відношення до земельних і харчових справ на Україні, не рахуватися, бо такі втручання в роботу земельних комітетів вносять плутанину і дезорґанізацію на місцях“.

Поруч в цим йшла нагінка на ради робітничих та селянських депутатів, а особливо на ради салдатських депутатів та ріжні фронтові салдатські комітети. Останні не тільки обмежувалось в їх функціях, а подекуди й просто розганялось. Стара дисціпліна в армії приверталась відновленою смертною карою. Особливо свербіли руки в корніловського командування до українських військових комітетів і орґанізацій. Ще до московської наради військове начальство вживало заходів до розгону Всеукраїнської Ради Військових депутатів, і Центральна Рада мусіла піднести в її оборону свій голос.[1] Взагалі загальноросійський контрреволюційний рух набірав на Україні одночасно контр-українського погромщицького напрямку. Розстріл богданівців, Інструкція для Ґенерального Секретаріяту, а потім зволікання з затвердженням складу Секретаріяту, виступи проти українського руху ради професорів київського університету[2], ріжні союзи „юго-росів“ — все це були прояви цього контр-революційного і одночасно контр-українського походу.

Немилим оком почало задивлятись Временне Правительство і на робітничий рух взагалі, навіть в площині його професійно-економічних домагань. Промисловці, звикши „працювати на оборону“ і побірати при цьому безконтрольно величезні зиски, тепер були дуже невдоволені з балачок робітництва про контроль над промисловістю і домаганнями підвищення заробітної платні. Залізнодорожний і почтово-телєґрафний пролетаріят так само безуспішно домагався підвищення заробітної платні, погрожуючи навіть страйками. Всі заходи Правительства в цім напрямку обмежувались виключно закликами до „патріотизму“ робітників

  1. Пленарне засідання IV сесії Центральної Ради, заслухавши 22. серпня (н. ст.) заяву Всеукраїнської Ради Військових Депутатів про те, що військові власти Київської Воєнної Округи задумують відіслати членів Ради до військових частин, в яких вони служили, прийняло слідуючу резолюцію: „В справі Всеукр. Ради Військ. Депутатів Українська Центр. Рада доручає Ґенер. Секретаріятові вжити всіх заходів, щоб істнування Всеукраїнської Ради Військових Депутатів було забезпечено.“
  2. Згодом слідом за університетськими чорнокнижниками пішли і професори київського політехничного інституту, які також винесли з приводу „українізації“ України „протест“. В своєму протесті (видрукованому в „Кієвлянині“) ці чорнокнижники вказували на те, що розвиток українського руху „загрожує відірванням від Росії краю з найурожайніщим ґрунтом, з копальнями камінного вугля, з багатими покладами руди, соли й инших природних багацтв, які забезпечують пишний розцвіт сільського господарства та промисловости, краю, що прилягає до Чорного моря з прекрасними пристанями.“