Сторінка:Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917-1920 рр. Том II (1921).pdf/7

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


та зменьшення їх економичних вимог. Нічого серйозного до поліпшення тяжкого економичного стану робітництва не робилося.

Таким чином, ліквідація революції підготовлялась загальноросійською буржуазією на всіх фронтах: політичному, соціяльно-економічному і національному. Правительство Керенського добре бачило все це, але, перебуваючи цілком в полоні у буржуазії, не мало прирости і мужности настільки, щоб крикнути до революційної демократії всієї Росії: „рятуймось, бо гинемо!“ Навпаки, воно удавало все ще з себе перед лівою революційною демократією „тверду владу“, говорило про загально-національний демократичний фронт, пнулось вислужитись перед союзниками — французькими, анґлійськими та американськими капіталістаміи — дальшим продовженням війни. Ведучи в дійсности справжню контр-революційну політику, коаліцїйне Правительство, власне його „народницько-соціялістична“ більшість, намагалась в той же час дурити себе й иншіх тим, що на словах гралось ще все в революцію і червоні прапорці.

Та це вже була недостойна демократії, небезпечна для революції і злочинна гра. Вона, побудована на революційнім шумовинню, на розбиттю демократичних сил і на тимчасовій „невтральности“ буржуазії, не могла довго тягнутись і мусіла припинитись так чи инакше.

І, дійсно, швидко було зроблено спробу перервати цю гру. Буржуазія вирішила, що в революцію досить вже „гратись“, і задумала завдати їй рішучий удар. А позаяк військо було головним рішаючим чинником в той час, почато було наступ на революцію з війська, де старе ґенеральсько-старшинське монархично-реакційне ядро давно вже чекало на якусь „роботу“ на внутрішнім фронті. В самих послідніх днях серпня (ст. ст.) Головнокомандуючий Ґенерал Корнілов послав Керенському ультіматум: уступити разом з цілим Правительством і передати всю державну владу йому — диктаторові „всєя Русі“ — Корнілову. А коли Керенський відповів на це приказом про усунення його з посади Головнокомандуючого, Корнілов вирушив в своїми „дикими дивізіями“ на здобуття Петрограду. По стороні Корнілова ваявилися всі визначніщі ґенерали російської армії: Лукомський, Денікін, Валуєв, Клємбовський, отаман донських козаків Калєдін і ще десятків скілька інших. Боротьба між Керенським і Корніловим скінчилась би дуже зле для Керенського, як би в ню не втрутилась революційна демократія, ті самі ради робітничих та салдатських депутатів і фронтові військові комітети, проти яких Керенський в останній час вів похід. Вся чорна реакційна сотня стала в цій боротьбі виразно на бік Корнілова, а кадети, ці спільники Керенського по кабінету, співчуваючи Корнілову, зайняли вичікуючу позицію, не виявляючи ніякого бажання рятувати в який-будь спосіб коаліційне правительство.

Врятувала Правительство революційна демократія, яка бачила в перемозі Корнілова цілковиту ліквідацію революції. Революційне військо Петрограда та рада робітничих депутатів взяли на себе оборону революційної столиці, до якої вже приступив Корнілов з своїм