Сторінка:Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917-1920 рр. Том II (1921).pdf/7

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

та зменьшення їх економичних вимог. Нічого серйозного до поліпшення тяжкого економичного стану робітництва не робилося.

Таким чином, ліквідація революції підготовлялась загальноросійською буржуазією на всіх фронтах: політичному, соціяльно-економічному і національному. Правительство Керенського добре бачило все це, але, перебуваючи цілком в полоні у буржуазії, не мало прирости і мужности настільки, щоб крикнути до революційної демократії всієї Росії: „рятуймось, бо гинемо!“ Навпаки, воно удавало все ще з себе перед лівою революційною демократією „тверду владу“, говорило про загально-національний демократичний фронт, пнулось вислужитись перед союзниками — французькими, анґлійськими та американськими капіталістаміи — дальшим продовженням війни. Ведучи в дійсности справжню контр-революційну політику, коаліцїйне Правительство, власне його „народницько-соціялістична“ більшість, намагалась в той же час дурити себе й иншіх тим, що на словах гралось ще все в революцію і червоні прапорці.

Та це вже була недостойна демократії, небезпечна для революції і злочинна гра. Вона, побудована на революційнім шумовинню, на розбиттю демократичних сил і на тимчасовій „невтральности“ буржуазії, не могла довго тягнутись і мусіла припинитись так чи инакше.

І, дійсно, швидко було зроблено спробу перервати цю гру. Буржуазія вирішила, що в революцію досить вже „гратись“, і задумала завдати їй рішучий удар. А позаяк військо було головним рішаючим чинником в той час, почато було наступ на революцію з війська, де старе ґенеральсько-старшинське монархично-реакційне ядро давно вже чекало на якусь „роботу“ на внутрішнім фронті. В самих послідніх днях серпня (ст. ст.) Головнокомандуючий Ґенерал Корнілов послав Керенському ультіматум: уступити разом з цілим Правительством і передати всю державну владу йому — диктаторові „всєя Русі“ — Корнілову. А коли Керенський відповів на це приказом про усунення його з посади Головнокомандуючого, Корнілов вирушив в своїми „дикими дивізіями“ на здобуття Петрограду. По стороні Корнілова ваявилися всі визначніщі ґенерали російської армії: Лукомський, Денікін, Валуєв, Клємбовський, отаман донських козаків Калєдін і ще десятків скілька інших. Боротьба між Керенським і Корніловим скінчилась би дуже зле для Керенського, як би в ню не втрутилась революційна демократія, ті самі ради робітничих та салдатських депутатів і фронтові військові комітети, проти яких Керенський в останній час вів похід. Вся чорна реакційна сотня стала в цій боротьбі виразно на бік Корнілова, а кадети, ці спільники Керенського по кабінету, співчуваючи Корнілову, зайняли вичікуючу позицію, не виявляючи ніякого бажання рятувати в який-будь спосіб коаліційне правительство.

Врятувала Правительство революційна демократія, яка бачила в перемозі Корнілова цілковиту ліквідацію революції. Революційне військо Петрограда та рада робітничих депутатів взяли на себе оборону революційної столиці, до якої вже приступив Корнілов з своїм