Починаючи від часів Богдана Хмельницького, суди на Лівобережній Україні були тісно сплетені з військовим урядом і розвивалися шляхом звичаєвого права.
До початку третього десятиліття XVIII віку не видко з боку уряду ні одної спроби, звернути увагу на стан судового устрою і процедури на Україні. Питання про се піднимається тілько після повстання гетьмана Івана Мазепи і обрання на його місце гетьманом Івана Скоропадського 6 листопада 1703 року. Воно стоїть в тісному звязку з переміною політики російського уряду відносно України. Тепер сей уряд мав на меті рішучо обмежити автономний устрій України. Окремий, самобутній, незалежний від російських інституцій суд був одною з головних прояв сієї самої автономії.
Суд в Лівобережній Україні, яким ми його знаємо в першій половині XVIII століття, мав дуже багато хиб. Організація його була не досить стала, компетенція не досить розвинена і виразна, інстанції неясні, процедура не виробила певних форм. Все те викликало зловживання суддів і невдоволення тих осіб, що мали потребу звертатися до суду.
Якраз при гетьмані Скоропадському вищий Генеральний суд був в руках людини, що його більш всього скомпромітувала. То був родич гетьмана Генеральний суддя Іван Черниш. Слава про його хабарство, сторонничість, несправедливість була дуже широко розповсюджена. Про се. знали не тілько ті, кому доводилося у справах звертатися до Генерального суду. Про хабарі Черниша знав гетьман, знав і російський уряд[1]. Про „неправди“ Черниша отверто говорилося в такому офіційному документі, яким була інструкція президентови малоросійської ко-
- ↑ В. Д. Модзалевскій. Генеральный судья Иванъ Чернышь и его родъ. Кіевъ 1904. (Відбиток з „Кіевской Старины“), стор. 75; А. М. Лазаревскій, Павелъ Полуботокъ в „Русскомъ Архивѣ“ 1880 року, кн. І, стор. 152.
