князь Андрій Боголюбський дав володимирській церкві Богородиці „торг десятий“, можна думати, не лише з особистої ініціативи, а на основі старої традиції. Таким чином фактична сторона запису про десятину в Уставі В. не перечить иншим історичним свідоцтвам. Поза тим непевну рису того запису вбачають власне лише в тому, що в Уставі Володимира десятина Богородицькій церкві засвоюється „по всей земли Руській“, тимчасом як літопис говорить про десятину сій церкві, себто лише в межах великого князівства. „По всіх списках устава, каже проф. Голубинський, Володимир дає десятину київській церкві Богородиці „у всій землі руській“. Але се неможливо і зовсім безглуздо; Володимир дав і міг дати десятину київській церкві Богородиці лише в межах великого князівства, десятинуж з инших земель чи уділів повинно було давати та й дано їх епископіям. Сей різкий випад дуже характеристичний взагалі для московських дослідувачів старої доби нашої історії. Не тільки історики, але й юристи-історики руського права (Неволин, Самоквасов, Сергеєвич) сучасні свої розуміння що до державної та територіальної єдности „русской земли“ цілком переносять і в найдавнійший час, називаючи її (для того часу!) Россією та нехтуючи той факт, що тоді не тільки не було мови про Россію, але й саме імя „Русь“ було спеціальним іменем київської околиці полянської землі. Отже коли завважити на тогочасну номенклятуру земель Володимирової держави, то ніякої недоладности тут немає: київське князівство саме й було „Русьскою землею“, і ся назва вживалася саме в територіальному значінню полянської землі. При всім тім треба признати, що ся частина Устава В. про десятину не звязана орґанічно з рештою його змісту.
- ) „Ист. рус. ц.“, І. І. 400.
2) Фактичні докази такої номенклятури тодішньої київської держави можна читати у проф. Грушевського; напр. Святослав Ольгович з Новгорода тікає „в Русь к брату“ — до Київа; полоцькі князі не слухаються Мстислава, коли він їх кликав „в Рускую землю в помощь“ — знов таки до Київа; Юрій іде з своєї ростово-суздальської землі, з Ростовцями й Су- здальцями на Київ — „в Русь“, і т. п. („Іст. Укр.-Р.“) І 190—192). 3) Характеристично, що ту саму, з погляду проф. Голубинського, недоладність повторює опісля й літопис (Лаврентієвський під р.1169, Іпатський під р. 1172), кажучи, що кн. Володимир „далъ бѣ десятину къ церкви той — по всей Русской земли“. Як видно, автори літописів та пізнійші перепис- чики добре розбиралися в номенклятурі земель київської держави. 9
