З тою рештою вяжеться вона лише історично, — як один з юридичних актів того самого князя що до справ церковних. Але ледви чи натурально було б для того князя видавати одним збірним актом закони, що фактично сталися в ріжні моменти, одділені один од одного певним часом. А тимчасом і сама зверхня форма сього законодатного акту, через нагромадження в нім ріжних та в ріжні часи виданих законів, набирає в деяких списках характеру історичного оповідання для законодатного акту невідповідного: „Потомъ же лѣтомъ многымъ минувшемъ, создахъ церковъ святыя Богородица Десятинную… Потомъ, разверзше грецьскыи Номоканонъ“… (редакція, авторизована Стоглавим Собором). Ледви чи не булоб найпевнійше припустити, що сей уступ — про десятину — заведено до Устава В. вже опісля, не дальше кінця XIII ст., на основі инших матеріалів — чи літописних оповідань, чи може на підставі якогось, що не дійшов до нас, списка окремого автентичного закона князя Володимира Великого про десятину.
Друга частина Устава В. трактує про суд церковний. Одним із найтруднійших завдань, що стали перед першим христіянським князем, було — накреслити обсяг судової діяльности церковної влади в краю, який що йно введено в сферу християнської культури. Задовольнити сю конечну потребу не можна було просто через механічне перенесення судового ладу з візантійської в київську державу, бо ріжниця культурно-національних обставин в обох державах була занадто велика. В умовах нової христіянської культури багато вчинків у нас тоді приймали характер гостро-неґативний, злочинний, якого вони зовсім не мали в реліґійному і національному світогляді попередніх поколінь. Розбиратися в тих вчинках і судити їх цілком обєктивно, в нових обставинах, не могли органи державної влади, що разом з иншими елєментами тодішнього нашого громадянства ще не відірвалися остаточно од старих поганських поглядів і ще довго опісля придержувалися певного „двоєвірства“. Хоч і не цілком обєктивними, з погляду тодішних новохрещених поган, та за те компетентними суддями в тій сфері діяльности людської, яка входить у сферу реліґійну або з нею межує, могла бути єрархія нової віри, особливо визші верстви тієї єрархії — єпископи, що володіли знанням норм христіянського права.
Ті новітні судді мали вже й певну традицію в київській державі, де христіянство не було зовсім новим явищем. В Київі
